Розділ «Книга друга»

 — Тоді, мабуть, краще буде, якщо ти спершу скажеш, що вони там вирішили, — промовив Ульріх.

Штум фон Бордвер стенув плечима.

 — Ну гаразд. Але у процедурно-формальному сенсі слова це, на щастя, ніяке не рішення, — заявив він. — Бо всі відповідальні особи, хвалити Бога, вчасно пішли. Тож можна сказати, що це — всього-на-всього партикулярне рішення, пропозиція, вотум меншости. Я стоятиму на тому, що офіційно ми про це нічого не знаємо. Але ти маєш сказати своєму секретареві, щоб нічого не потрапило до протоколу. Даруйте, ласкава пані, — звернувся він до Аґати, — що я тут розмовляю про справи!

 — Але що, власне, сталося? — спитала вона. Штум зробив широкий жест.

 — Фоєрмауль. Якщо ласкава пані пригадує цього молодика, якого ми запросили, по суті, лише задля того. як би його сказати?… тому що він представляє дух часу й тому що нам однаково довелося запрошувати й опозиційних представників. Отож можна було сподіватися, що без шкоди для справи й навіть діставши певні духовні стимули, пощастить обговорити речі, які мають, на жаль, велике значення. Ваш брат-бо про це знає, ласкава пані; думалося звести міністра з Ляйнсдорфом і Арнгаймом, щоб побачити, чи не заперечує Ляйнсдорф проти певних… патріотичних концепцій. І якщо брати загалом, то не можна сказати, що я цілком незадоволений, — довірчо звернувся він знов до Ульріха. — Щодо цього справа пішла на лад. Та поки це діялося, той Фоєрмауль і такі, як він. — У цьому місці Штум вирішив, що треба дати Аґаті певні пояснення. — То отож, представник думки, нібито людина — це таке собі мирне й ніжне створіння, яке треба пестити й леліяти, а також представники, котрі стверджують приблизно протилежне, тобто що задля порядку потрібна міцна рука й таке інше, — цей Фоєрмауль укупі з тими другими завели між собою суперечку й, перше ніж їм устигли завадити, ухвалили спільне рішення!

 — Спільне? — хотів переконатися Ульріх.

 — Атож. Це я тільки так розповідав, ніби все оте — жарти, — запевнив його Штум, який і сам нарешті з приємністю усвідомив увесь мимовільний комізм власної розповіді. — Ніхто цього не очікував. А коли я тобі скажу, яке те рішення, то ти не повіриш! І позаяк сьогодні пополудні мені довелося, вважай, зі службових обов’язків відвідати Моосбруґера, то тепер усе міністерство ще й не матиме сумніву, що до цього доклав рук і я!

Ульріх зареготав і вже й далі раз у раз переривав розповідь Штума сміхом; цілком розуміла це лише Аґата, а сам Генерал кілька разів трохи ображено завважував товаришеві, що в того, схоже, щось негаразд із нервами. Але події цього вечора аж надто відповідали зразку, що його перед цим Ульріх намалював сестрі, щоб вони його не потішили. Група Фоєрмауля заявила про себе в останню мить, щоб урятувати те, що можна було ще врятувати. У таких випадках намір зазвичай буває очевидніший, аніж мета. Молодий поет Фрідель Фоєрмауль — у колі наближених його називали Пепі, бо він захоплювався старим Віднем і намагався бути схожим на юного Шуберта, хоча з’явився на світ у невеличкому угорському містечку, — вірив у місію Австрії й вірив, крім того, в людство. Годі й сумніватися, що така ініціатива, як паралельна акція, коли вже його до неї не залучили, від самого початку мала викликати в нього занепокоєння. Хіба ж могла успішно розвиватися без нього загальнолюдська ініціатива з австрійським відтінком чи австрійська ініціатива із загальнолюдським відтінком?! Певна річ, висловив він це, знизавши плечима, лише своїй приятельці Набридер, одначе та, як вдова, що робить честь своїй вітчизні, до того ж господиня блискучого духовно-косметичного салону, що його Діотимин салон перевершив тільки за останній рік, казала про це кожній впливовій людині, з якою мала до діла. Так розійшлася чутка, нібито паралельній акції загрожуватиме небезпека, якщо не… Оце «якщо не» й ота «небезпека» лишалися, само собою зрозуміло, невеличкою загадкою, бо спершу треба було змусити Діотиму запросити Фоєрмауля, а там уже, либонь, буде видно. Але звістка про якусь небезпеку, що нібито йде від вітчизняної акції, насторожила тих пильних політиків, котрі не визнавали «вітчизни», а визнавали лише батька «народ», який жив у накинутому йому шлюбі з державою, зазнаючи від неї всілякої наруги; ті політики вже давно мали підозру, що паралельна акція породить лише нове гноблення. І хоча з ввічливости вони це й приховували, однак відверненню такої небезпеки надавали меншого значення (адже зневірені гуманісти серед німців траплялися завжди, хоча більшість із них лишалися гнобителями й паразитами на тілі держави!), ніж корисному натяку на те, що самі німці визнають небезпеку свого народного духу. Завдяки цьому пані професорка На-бридер і поет Фоєрмауль у своїх прагненнях дістали підтримку, сприйнявши її за доброчинність, причини якої з’ясовувати не стали, а Фоєрмауль, маючи репутацію натури емоційної, запалився ідеєю сказати самому військовому міністрові що-небудь на користь миру й любови. Чому саме військовому міністрові і яку йому відводили роль, лишалося, знову ж таки, загадкою, але сама ідея була така драматична й блискуча, що навіть не потребувала жодних обгрунтувань. Такої думки був і Штум фон Бордвер, зрадливий Генерал, якого допитливість часом приводила до салону пані Набридер без відома Діотими; крім того, первісна версія, нібито військово-промисловий магнат Арнгайм — це складова небезпеки, завдяки зусиллям Генерала поступилася місцем іншій версії: що мислитель Арнгайм — це важлива складова добра.

Досі все йшло, отже, так, як і очікували учасники сходин, і в тому, що розмова міністра з Фоєрмаулем не дала, попри сприяння пані Набридер, нічого, крім кількох зблисків фоєрмауль-ського розуму й терплячої уваги до них з боку його превосходительства, — в тому не виявилось, як це зазвичай буває, нічого незвичайного. Але потім Фоєрмауль знайшов у собі резерви; а оскільки військо його складалося з молодих і немолодих літераторів, надвірних радників, бібліотекарів і кількох прихильників миру, одне слово, з людей різного віку й становища, об’єднаних певними почуттями до старої вітчизни та її загальнолюдської місії, почуттями, які спонукали однаково палко виступати за повернення скасованих кінних омнібусів з їхньою історичною трійкою й за віденську порцеляну, й оскільки протягом вечора ці вірні друзі минувшини вступали в різноманітні контакти зі своїми супротивниками, що теж-бо не хапалися відразу за ножі, то раз у раз виникали розмови, в яких думки сліпо сплутувалися й переплітались. Саме тоді Фоєрмауля й очікувала спокуса, коли його відпустив військовий міністр, а пильне око пані Набридер на хвилю відвернули якісь невідомі обставини. Штум фон Бордвер міг лише розповісти, що Фоєрмауль завів надзвичайно жваву розмову з одним молодиком, опис якого давав підстави припускати, що то був Ганс Зеп. Принаймні це був один із тих, хто шукає цапа-відбувайла, щоб скинути на нього провину за всі напасті, з якими вони не можуть упоратися самі; адже національна пиха — це тільки той особливий випадок, коли зі щирих переконань вибираєш собі такого цапа-відбувайла, з котрим не маєш кревного зв’язку й котрий узагалі якомога менше схожий на тебе самого. Адже коли злишся й маєш кого-небудь, щоб вилити на нього свою злість (навіть якщо ця людина — зовсім ні при чому), то відчуваєш, як відомо, велику полегкість; але не так відомо це, коли йдеться про любов. А тим часом справа тут стоїть так самісінько, й любов нерідко доводиться виливати на когось такого, хто зовсім ні при чому, позаяк іншої можливости вилити її не знаходиш. Щодо Фоєрмауля, наприклад, то це був бідовий молодик, здатний у боротьбі за власну вигоду виявляти вельми недобрі властивості, хоч його коником була «людина», і як тільки він замислювався про людину загалом, його невдоволена доброта вже не знала стриму. Ганс Зеп, навпаки, був хлопець, по суті, непоганий, йому навіть не вистачало духу ошукати директора Фішеля, зате його цапом-відбувайлом був «ненімець», і на ньому Ганс зганяв свою лють за все, чого не міг змінити. Бозна, про що ці два розмовляли спочатку; мабуть, кожен відразу сів на свого коника, й вони рушили один на одного, бо Штум розповідав:

 — Я й досі не втямлю, як воно так вийшло, але раптом поряд опинилася й решта, потому вмить набіг цілий натовп, і нарешті їх обступили всі, хто був у кімнатах!

 — І про що ж вони сперечалися, ти знаєш? — спитав Ульріх. Штум здвигнув плечима.

 — Фоєрмауль крикнув тому другому: «Ви хотіли б ненавидіти, але на ненависть ви не здатні! Бо кожна людина народжується з любов’ю в серці!» Чи щось таке. А другий йому у відповідь: «А вам хотілося б любити? Але ж на любов ви здатні ще менше! Ви, ви.» Дослівно вже не можу переказати, бо я через мундир мусив триматися трохи збоку.

 — О, — мовив Ульріх, — то це ж тепер найголовніше! — І обернувся до Агати, намагаючись зустрітися очима з її поглядом.

 — Найголовніше — це все ж таки оте рішення! — нагадав Штум. — Вони там трохи не поїли один одного, і раптом ні сіло ні впало з того виходить оте спільне рішення, та ще й таке підле!

Уся кругляста Штумова постать виражала глибоку серйозність.

 — Міністр одразу, не гаючись, пішов, — повідомив Генерал.

 — І що ж вони там вирішили? — поцікавилися брат із сестрою.

 — Не скажу напевно, — відповів Штум, — бо я, звісно, теж одразу вшився, а вони тоді ще не скінчили. Але такого й у голові не втримаєш. Щось на захист Моосбруґера й проти військових!

 — Моосбруґера? З якого це побиту? — засміявся Ульріх.

 — «З якого це побиту?»! — уїдливо повторив ґенерал. — Тобі добре сміятись, а я лишаюся з отакенним носом! Або, у кращому разі, на цілий день муситиму засісти за писанину. Хіба, коли маєш до діла з такими людьми, можна сказати «з якого це побиту»?! Може, це через отого старого професора, який сьогодні скрізь виступав за повішення й проти милосердя. А може, причина в тому, що останніми днями газети знов узялися за це чудовисько. Принаймні мова раптом зайшла про нього. Цьому треба прокласти край! — твердо, що було на нього несхоже, заявив він.