Розділ «Частина друга Триває те саме»

Однак на Ульріха чекала велика несподіванка. Коли він прийшов з візитом, Діотима прийняла його з поблажливою усмішкою впливової жінки, яка знає, що вона ще й вродлива і має прощати поверховим чоловікам те, що вони завжди думають насамперед про це.

 — А я вас уже очікувала, — промовила вона, й Ульріх не міг до пуття збагнути, що це — люб’язність чи докір.

Рука, яку вона йому подала, була повна й невагома. Він затримав її у своїй на хвилю довше, ніж годилося б, думки його не встигли одразу відірватися від цієї руки. Вона лежала в його долоні, мов пухкенька пелюстка; гострі нігті, мов надкрилля, ладні були, здавалося, щомиті спурхнути й разом з рукою політати до чогось неймовірного. Його вразила екстраваґантність жіночої руки, цього, по суті, досить безсоромного органу людського тіла, який обмацує все, мов собача морда, хоча загалом вважається осередком ніжности, шляхетности й відданости. За ці кілька секунд він помітив на шиї в Діотими численні жовна, обтягнені ніжною-преніжною шкірою; коси її були зібрані у грецький вузол, який уперто стовбурчився й у своїй досконалості нагадував осине гніздо. Ульріх відчував, що його поймає якась ворожість, бажання обурити цю усміхнену жінку, але зректися Діотиминої вроди зовсім він не міг.

Діотима також дивилися на нього довго й мало не допитливо. Дещо про цього кузена вона вже чула, щось таке, що, як на її вухо, мало легенький присмак скандалу в особистих справах, а крім того, цей чоловік був її родич. Ульріхового ока не уникло те, що й вона не може цілком зректися фізичного враження, яке він справив на неї. Він до такого вже звик. Він був гладенько виголений, високий, добре тренований і м’язисто-гнучкий, обличчя мав ясне й непроникне; одне слово, Ульріх іноді здавався сам собі упередженням, що складається в більшості жінок щодо ефектного й ще молодого чоловіка, тільки він не завжди знаходив у собі снагу вчасно це помилкове враження розвіяти. Діотима, однак, такому враженню намагалася не піддатися тим, що розумом співчувала Ульріхові. Той бачив, що вона довго його розглядає, вочевидь не відчуваючи жодної неприязні, хоча, можливо, й кажучи собі, що шляхетні властивості, які так виразно в ньому проглядають, мабуть, гнітить невлаштоване життя, і їх можна врятувати. Хоч вона була не багато молодша від Ульріха й у повному фізичному розквіті, в духовному сенсі її постать випромінювала щось нерозкрито-дівоче, що навдивовижу суперечило її самовпевненості. Отак вони, вже розмовляючи, й розглядали одне одного.

Діотима почала з того, що оголосила паралельну акцію просто-таки винятковою нагодою здійснити те, що уявляється найбільшим і найважливішим.

 — Ми хочемо й мусимо здійснити Грандіозну ідею. Така нагода нам трапляється, й ми не маємо права її втратити.

Ульріх простодушно поцікавився:

 — Ви маєте на увазі щось певне?

Ні, Діотима не мала на увазі нічого певного. Та й як вона могла мати! Адже ніхто, коли говорить про найбільше й найважливіше в світі, мовляв, не думає, що воно таки є. Але якій дивній властивості світу це рівнозначне? Усе зводиться до того, що щось одне — більше, важливіше чи й прекрасніше або сумніше, ніж щось інше, тобто все зводиться до певної ієрархії, до певного порівняльного ступеня; і невже тут нема жодної вершини, жодного найвищого ступеня? Та якщо, однак, звернеш увагу на це когось такого, хто збирається завести мову саме про найбільше й найважливіше, то в нього виникне підозра, що ти — людина черства й позбавлена ідеалів. Так воно сталося й з Діотимою, і саме про це казав Ульріх.

Як жінці, чиїм розумом захоплювались, Діотимі здалося, що з боку Ульріха заперечувати непоштиво. Помовчавши, вона всміхнулася й відповіла:

 — На світі є стільки всього великого й доброго, але ще не здійсненого, що вибирати буде нелегко. Та ми створимо комітети, до їхнього складу ввійдуть представники всіх верств населення, й ці комітети надаватимуть нам допомогу. Чи, на вашу думку, пане фон…, це — не така вже й величезна перевага, оця нагода закликати націю, та, власне, й цілий світ, згадати серед матеріалістичної марноти марнот про духовність? Тільки не сприймайте це так, нібито ми прагнемо до чогось патріотичного в давно застарілому сенсі. Ульріх відбувся жартом.

Діотима не засміялася; вона лише всміхнулась. До дотепних чоловіків вона звикла; але ж ті загалом були не тільки дотепні. Парадокси задля парадоксів свідчили, на її думку, про незрілість і викликали в неї потребу вказати родичеві на серйозність реалій, за яких велика патріотична акція набувала такої гідності й відповідальності. Тепер Діотима розмовляла вже іншим тоном, розкриваючи плани й підбиваючи підсумки; Ульріх мимоволі шукав поміж її словами ті чорно-жовті нитки, що ними в міністерствах прошивали й скріплювали докупи папери. Однак з Діотиминих вуст зринали аж ніяк не лише терміни, гідні високих урядовців, а й терміни духовні, такі, як «бездушний час, яким правлять тільки закони логіки й психології», або «сучасність і вічність»; і раптом з-поміж іншого мова зайшла про Берлін та «багатство почуттів», яке австрійський дух, на відміну від пруського, ще зберігає.

Кілька разів Ульріх намагався урвати цю духовну тронну розмову, але його спроби щоразу огортав ризничний дух високого бюрократизму, тонко вуалюючи їхню нетактовність.

Ульріх був вражений. Він підвівся, його перший візит вочевидь підійшов до кінця.

У ці хвилини його відступу Діотима поводилася з ним, вдаючись до тієї м’якої, з обережности показної й трохи перебільшеної люб’язности, яку перейняла від свого чоловіка; саме так той спілкувався з молодими дворянами, котрі були його підлеглими, але одного чудового дня могли стати і його міністрами. У тому, як Діотима запросила Ульріха прийти ще раз, було щось від зверхньої невпевнености духу перед грубою життєвою силою. Коли він знову тримав її м’яку, невагому руку в своїй, вони поглянули одне одному в очі. В Ульріха склалося непомильне враження, що доля судила їм завдати одне одному великих прикрощів своїм коханням.

«Що правда, то правда, — подумалось йому, — красуня-гідра!» Він сподівався, що велика вітчизняна акція на нього чекатиме марно, але тепер вона, схоже, прибрала подоби Діотими й ладна була його проковтнути. Враження складалося майже комічне; попри свої роки й досвід, він здавався собі невеличким шкідливим черв’ячком, до якого уважно придивляється велика курка. «Боже праведний! — зітхнув Ульріх. — Не дай, щоб ця велика душа спровокувала мене на дрібні, ганебні вчинки!» З нього досить було й історії з Бонадеєю, і він дав собі слово бути гранично стриманим.

Коли він виходив з помешкання, його втішило одне враження, яке зробило йому приємність, ще коли він сюди прийшов. Його проводжала невеличка покоївка з мрійливими очима. У темному передпокої, коли ті очі вперше спурхнули назустріч йому, вони нагадували чорного метелика; тепер, коли він ішов звідси, вони канули в темряву, мов чорні сніжинки. Щось арабсько-чи алжирсько-юдейське, яке він не встиг закарбувати в пам’яті тоді, було в цій крихітці такою мірою непримітно-миле, що Ульріх і тепер забув придивитися до дівчинки пильніше; уже опинившись надворі, він відчув, що після товариства Діотими вигляд того маленького створіння був чимось надзвичайно живим і підбадьорливим.

23. Перше втручання великого чоловіка

Ульріх пішов, лишивши Діотиму та її покоївку в тихому збудженні. Та коли в тієї чорненької ящірочки щоразу, коли вона проводжала до дверей шляхетного гостя, на душі було так, немовби їй пощастило прудко шмигнути вгору по великому лискучому мурі, то Діотима перебирала свої спогади про Ульріха сумлінно, як жінка, котра, можливо, навіть не проти побачити себе непристойно схвильованою, бо відчуває в собі силу легенько поставити будь-кого на місце. Ульріх не знав, що того самого дня в її життя ввійшов ще один чоловік, він здіймався перед нею, мов величезний бескид, з якого відкривається широка панорами світу.

Доктор Пауль Арнгайм зробив їй візит невдовзі після свого приїзду.