Розділ «Частина друга Триває те саме»

Бонадея вже мало не плакала, й Ульріх почав її заспокоювати:

 — Хіба немає суперечности в тому, що ти хвилюєшся через одну цю справу, про яку я випадково тобі розповів, а мільйони таких самих кричущих несправедливостей, які щодня діються довкола, ти просто не помічаєш?

 — Але ж ідеться зовсім не про це, — заперечила Бонадея. — У тім-то й річ, що я про це знаю. І була б поганою людиною, якби реаґувала спокійно!

Ульріх зауважив, що реаґувати якраз і треба спокійно.

 — Просто-таки бурхливо спокійно, — додав він. Потім вивільнив свою руку й сів трохи поодаль від Бонадеї. — Нині все робиться «між іншим» і «поки що», — повів далі. — Так воно й має бути. Адже наш сумлінний розум змушує нас бути страшенно несумлінними в порухах душі. — Він долив трохи віскі й собі і поклав ноги на канапу. На нього почала налягати стома. — Кожна людина замислюється спочатку про життя загалом, — пояснював він. — Та що глибше вона замислюється, то вужчим стає коло її думок. Коли вона дозріває, то перед тобою — людина, котра на певному квадратному міліметрі орієнтується так вільно, як іще десятків зо два, не більше, людей на цілому світі, але котра, добре бачачи, як усі, хто орієнтується не так вільно, верзуть про її справу казна-що, не сміє й поворухнутися, бо досить їй бодай на мікроміліметр зрушити з місця — й вона почне верзти казна-що й сама.

Його втома була тепер ніжно-золотава, мов напій, що стояв на столі. «Я теж уже добрих півгодини верзу казна-що», — подумав він. Але розслабитись отак було приємно. Він боявся лиш одного: щоб Бонадея не надумала сісти поруч із ним. Проти цього був лише один засіб: розмовляти. Він підклав руки під голову й лежав випроставшись, наче надгробні фіґури в каплиці Медичі. Таке порівняння йому раптом спало на думку; і справді, коли він умостився в цій позі, у його тілі розлилася велич, він поплив на хвилі її спокою й видався собі могутнішим, ніж був; уперше Ульріх відчув, що тепер, з відстані, розуміє ті мистецькі твори, хоч досі дивився на них, як на щось чуже. І замість розмовляти, він змовк. Бонадея також щось відчула. Це була якась «мить» — так кажуть про те, чого не можуть назвати. Щось театрально-піднесене поєднало цих двох, які раптом змовкли.

«Що від мене лишилося? — гірко подумав Ульріх. — Можливо, хоробрий, непродажний чоловік, який забрав собі в голову, нібито задля внутрішньої свободи він рахується тільки з небагатьма зовнішніми законами. Але ця внутрішня свобода полягає в можливості про що завгодно міркувати, у тому, що в будь-якій людській ситуації знаєш, чому не треба до неї прив’язуватись, і ніколи не знаєш, чим би хотілося себе пов’язати!» У цю не дуже щасливу мить, коли дивна хвилька почуттів, на секунду накотившись на нього, відринула, він ладен був визнати, що не має за душею нічого, крім здатности бачити в будь-якій справі два боки, крім отієї моральної амбівалентности, яка була притаманна майже всім його сучасникам і становила вроджену рису його покоління чи навіть долі цього покоління. Його, Ульріхове, ставлення до світу зробилося невиразним, примарним і неґативним. Яке він має право так погано поводитися з Бонадеєю? Між ними знов і знов відбувалася та сама прикра розмова. Виникала вона з внутрішньої акустики порожнечі, де постріл віддає вдвічі гучніше й луна від нього все котиться й котиться; Ульріха пригнічувало те, що він уже зовсім не міг розмовляти з Бонатеєю інакше, ніж у цій манері; вона завдавала обом глибоких мук, для яких йому спала на думку гарна, хоч і не до кінця усвідомлена, назва «бароко порожнечі». І він випростався, щоб сказати Бонадеї що-небудь приємне.

 — Мені оце дещо спало на думку, — звернувся він до Бонадеї, яка все ще сиділа в позі, сповненій гідности. — Аж смішно. Вражає одна різниця: людина осудна завше може вчинити й інакше, неосудна — ніколи!

І він почув дуже значущу відповідь.

 — Ох, Ульріху! — зітхнула Бонатея.

Більше тишу ніщо не порушило, й мовчання зімкнулося знов.

Їй не подобалося, коли Ульріх при ній заводив розмову на загальні теми. Попри всі свої провини, Бонадея, однак, з повним правом завжди відчувала, що довкола — такі самі люди, як і вона, й, коли Ульріх замість почуттів частував її думками, слушно помічала його відлюдькуватість, надмірність і самотність. І все ж таки злочин, кохання й журба поєдналися в ній тепер у коло ідей, яке становило надзвичайну небезпеку. Ульріх уже зовсім не здавався їй таким довершеним і страшним, як на початку цієї їхньої зустрічі; натомість у ньому з’явилося щось хлоп’яче, й воно бентежило її ідеалізм, мов дитина, яка не важиться повз щось прошмигнути, аби кинутися в мамині обійми. Бонадея вже нестерпно довго відчувала до нього розслаблену ніжність, ладну щомить випурхнути на волю, мов пташка з клітки. Але після того, як уже перший її натяк на цю ніжність Ульріх відкинув, Бонадея взяла себе в руки. Вона ще не позбулася болючого спогаду про те, як останнього разу, коли приходила сюди, роздягнена й безпорадна лежала на його канапі, й тепер поклала собі так і просидіти до кінця, якщо доведеться, в капелюшку й під серпанком в оцьому кріслі, щоб він нарешті зрозумів, що перед ним — людина, яка вміє, коли треба, владати собою не згірше, ніж суперниця Діотима. До великого хвилювання, яке в неї викликала близькість того чи того коханця, Бонадеї завжди бракувало великої ідеї; щоправда, те саме можна сказати, на жаль, і про життя загалом, де багато хвилювання й мало сенсу; але про це Бонадея не знала й намагалася висловити бодай яку-небудь ідею. В Ульріхових ідеях їй не вистачало такої потрібної їй гідности, до того ж вона, мабуть, шукала ідеї, сповненої більшої краси й глибших почуттів. Але нерішучість щодо ідей і ница пристрасть, отака пристрасть і жахливий страх передчасно потрапити в полон цієї пристрасти змішувалися в ній зі схильністю до мовчання, в якому трепетало все, що не здійснилося, й зі спогадом про великий спокій, який на мить пов’язав її з коханим. Загалом це було так, немовби в повітрі завис дощ і ніяк не міг пролитися на землю; це було ніби заціпеніння, яке розповзлося по всій шкірі й лякало Бонадею думкою, що вона може втратити самовладання, не помітивши цього.

І раптом усе це породило якусь фізичну ілюзію — блоху. Бонадея не знала — реальність це чи плід уяви. Вона відчула в мозку ніби мурашки — якесь неправдоподібне враження, немовби один образ звільнився там від примарної пов’язаности з рештою, але був усе ж таки лише плодом уяви; і воднораз — очевидні, просто-таки справжнісінькі мурашки на шкірі. Бонадея затримала подих. Так буває, коли хтось чи щось тупає, підіймаючись сходами, а ти знаєш, що там нікого нема, і все ж виразно чуєш: туп, туп… Бонадея, немовби її осяяла блискавка, збагнула, що то — мимовільне продовження епізоду з черевичком, який спав був у неї з ноги. Для жінки це — соломинка, за яку розпачливо хапається, тонучи, людина. Але тієї миті, коли Бонадея хотіла була прогнати мару, її щось різко кольнуло. Вона тихенько зойкнула, щоки в неї залила краска, і Бонадея попросила Ульріха допомогти їй ськати. Блоха полюбляє ті самі місця, що й коханець; панчоху обшукали аж до черевичка, блузку на грудях довелося розстебнути. Бонадея сказала, що підхопила блоху в трамваї або в Ульріха. Але знайти її не пощастило, й жодних слідів на тілі вона не лишила.

 — Вже й не знаю, що то було! — промовила Бонадея.

Ульріх усміхнувся несподівано привітно.

І тоді Бонадея розплакалася, мов маленька дівчинка, яка негарно поводилась.

64. Генерал Штум фон Бордвер навідує Діотиму

Генерал Штум фон Бордвер зробив Діотимі візит. Це був той самий офіцер військового міністерства, якого відрядили на широке установче засідання і який виголосив там промову, що справила на всіх враження, хоча, коли дійшло до формування комітетів за міністерським зразком для великої акції, з цілком зрозумілих причин і не завадила обминути міністерство війни… Він був не вельми показний Генерал із черевцем і невеличкою щіточкою замість вусів. Обличчя він мав округле, і в ньому було щось від сімейного затишку, якому чужі статки, більші за ті, що їх вимагають військові статути від армійського офіцера в разі його одруження. Діотимі Генерал сказав, що за столом для нарад солдатові подобає роль скромна. Крім того, і це само собою зрозуміло, у процесі формування комітетів не можна було з політичних міркувань, мовляв, брати до уваги військове міністерство. І все ж він зважується, мовляв, стверджувати, що задумана акція має справити вплив на закордон, а те, що справляє вплив на закордон, — це міць народу. Знаменитий філософ Трайчке, ще раз наголосив ґенерал, сказав, що держава — це міць, потрібна для того, щоб вижити в боротьбі народів. А сила, продемонстрована в мирний час, віддаляє війну або принаймні пом’якшує її жорстокість. Генерал говорив іще чверть години, скористався кількома класичними цитатами, що їх, як він додав, любовно зберігав у пам’яті ще зі своїх гімназійних часів, і запевнив, що ті роки, коли він вивчав гуманітарні науки, були найкращі в його житті; він намагався дати Діотимі відчути, що нею захоплюється, а від того, як вона керувала таким великим зібранням, просто в захваті; він тільки ще раз хотів, мовляв, наголосити, що правильне розуміння розбудови військової потуги, яка дуже відстала од військових потуг решти великих держав, — це щонайяскравіша демонстрація миролюбних прагнень, і заявив про свої глибокі, втім, сподівання на те, що широка, всенародна участь у справах війська ще прийде сама собою.

Цей люб’язний ґенерал налякав Діотиму до смерти. На той час у Каканії були родини, де офіцери з’являлися, бо доньки виходили за них заміж, і були родини, де доньки заміж за офіцерів не виходили — або через брак грошей на шлюбну заставу, або з принципу, отож офіцери тут і не з’являлися; Діотимина родина з обох причин належала до категорії другої, і як наслідок у цієї сумлінно вродливої жінки про військових на все життя склалося приблизно таке враження, ніби вони — сама смерть, обвішана пістрявим ганчір’ям.

 — На світі, — відповіла Діотима ґенералові, — стільки всього високого й доброго, що зробити вибір нелегко. І це великий привілей — дістати право серед матеріалістичної метушні світу подати великий знак, — провадила вона. — Але це — й тяжкий обов’язок. До того ж такий вияв почуттів має вийти з гущі народу сам собою, тому власні бажання я мушу трохи стримувати. — Вона ретельно добирала слова, немовби зшиваючи їх чорно-жовтим шпагатом і спалюючи на вустах легкі пахощі лексикону високої бюрократії.