Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Це піде тобі на користь; усі жінки, котрі робили велику політику, теж пили віскі.

Адже Бонадея, бажаючи помиритися з Ульріхом, сказала, що захоплюється великою патріотичною акцією й залюбки до неї прилучилася б.

Такий був її план. Вона завжди вірила в багато чого водночас, а коли казала напівправду, їй легше було брехати.

Віскі було ніжно-золотисте й гріло, як травневе сонце.

Бонадея мала таке враження, немовби їй сімдесят років і вона сидить у парку на лавці перед якимсь будинком. Вона старіла. Діти її підростали. Найстаршому сповнилося вже дванадцять. Це була, безперечно, ганьба — приходити додому до чоловіка, якого до пуття навіть не знаєш, і тільки через те, що очі в нього такі, що він дивиться на тебе, мовби зазирає у вікно. У цього чоловіка, міркувала вона, добре бачиш окремі риси, котрі тобі не до вподоби й могли б тебе застерегти; можна було б узагалі — якби ж то в такі хвилини тебе щось стримувало! — згоряючи від сорому, а може, й від гніву, покласти всьому край; та позаяк нічого такого не стається, цей чоловік входить у свою роль чимдалі пристрасніше. А сама напрочуд виразно відчуваєш себе якоюсь штучно освітленою кулісою; перед тобою — театральні очі, театральні вуса, розстебнуті ґудзики на театральному костюмі, й хвилини — від тієї, коли входиш до кімнати, й до жахливого першого, знов розважливого руху — пролітають у свідомості, що вийшла з голови назовні й тепер покриває стіни шпалерами самообману. Бонадея вживала не зовсім цих самих слів, вона взагалі міркувала про таке лише почасти словами, але, намагаючись усе те собі уявити, відразу знов почувалася жертвою такої переміни в свідомості. «Той, хто спромігся б це описати, був би великим художником; ні, він був би порнографом!» — міркувала вона, дивлячись на Ульріха. Бо добрих намірів і непохитної волі до порядности вона й у такому стані ні на мить не втрачала; але тоді вони стояли за порогом і чекали, не маючи нічого сказати з приводу цього світу, зміненого пристрасними жаданнями. Коли до Бонедеї повертався здоровий глузд, її діймали страшні муки. Зміни в свідомості внаслідок статевого сп’яніння, які в решти людей минають, як щось природне, у Бонадеї, внаслідок глибини й раптовости цього сп’яніння, а також каяття, набували такої сили, яка її аж лякала, щойно вона поверталася в мирне коло сім’ї. Тоді вона здавалася собі божевільною. Вона не важилася звести очі на дітей, боячись завдати їм шкоди своїм розпусним поглядом. Вона здригалася, коли її чоловік дивився на неї трохи привітніше, і страхалась невимушеної самотности. Тим-то за ці тижні розлуки в ній визрів намір не заводити більше жодного коханця, крім Ульріха; він мав дати їй опору й уберегти її від чужої їй розпусти. «Як я могла дозволити собі засуджувати його! — міркувала вона тепер, уперше знов сидячи перед ним. — Адже він багато досконаліший, ніж я». І вона поставила йому в заслугу те, що в його обіймах робилася кращою людиною; думала вона, мабуть, і про те, що на першому ж доброчинному заході він має ввести її до свого нового товариства. Бонадея подумки склала обітницю, й, поки вона про все це розмірковувала, на очі їй накотилися сльози розчулення.

Але Ульріх допивав віскі неквапно, як чоловік, що має підтвердити нелегке своє рішення… Ввести її в Діотимин дім, нарешті заявив він, поки що неможливо.

Бонатея, само собою зрозуміло, забажала докладніше знати, чому це неможливо, а потім — докладніше довідатись, коли це буде можливо.

Ульріхові довелося розтлумачити їй, що вона, мовляв, не заявила про себе ні в мистецтві, ні в науці, ані в доброчинній діяльності, й тому знадобиться дуже багато часу, поки він пояснить Діотимі, чому потрібно з нею, Бонадеєю, співпрацювати.

Але Бонадея тим часом уже пройнялася до Діотими дивними почуттями. Вона доволі наслухалася про її чесноти, щоб не ревнувати; скоріше вже захват і заздрість викликала в неї та жінка, що прикувала до себе її коханого, не йдучи йому на аморальні поступки. Байдужість статуї, яку Бонадея — так їй здавалося — помічала в Ульріху, вона приписувала саме впливу тієї жінки. Саму себе Бонадея називала «пристрасною», маючи на увазі під цим словом однаковою мірою і свою зрадливість, і все ж таки почесне виправдання цієї зрадливости; проте холодними жінками вона захоплювалася з таким самим почуттям, з яким нещасливі власники завжди спітнілих рук кладуть свою долоню в особливо суху й гарну долоню. «Це все вона! — міркувала Бонатея. — Це вона так змінила Ульріха!» Жорстоке свердло в її серці, солодке свердло в колінах — ці двоє свердел, що оберталися одночасно й урізнобіч, мало не довели Бонатею до млости, коли вона наштовхнулася на Ульріхів опір. І тоді вона викинула свій останній козир: Моосбруґер!

Після нестерпних роздумів вона дійшла висновку, що в Ульріха до цієї жахливої постаті якась дивна пристрасть. У самої Бонадеї «груба чуттєвість», яку втілювали, на її думку, злочини Моосбруґера, викликала просто-таки огиду; щодо цього вона, сама про те, звичайно, не здогадуючись, була цілком заодно з повіями, які з усією своєю прямолінійністю й без усілякої міщанської романтики вбачають у садистові-вбивці просто загрозу своїй професії. Але Бонадеї, якщо зважити на неминучі її провини, потрібен був якийсь упорядкований, правильний світ, і постать цього вбивці мала прислужитися відновленню такого світу. Й позаяк Ульріх мав до Моосбруґера слабість, а її чоловік був суддя й міг дати корисну інформацію, то в покинутій Бонадеїній душі цілком сам собою визрів намір поєднати власну слабість із Ульріховою, скориставшись посередництвом рідного чоловіка, і цю сповнену пристрасного очікування ідею втішливо наснажувала благословенна правосвідомістю чуттєвість. Та коли Бонадея звернулася з цим до свого доброго чоловіка, її спалах юридичного інтересу викликав у нього подив, хоч він і знав, що вона легко захоплювалася всім по-людському високим і добрим; а позаяк він був не лише суддя, а й мисливець, то добродушно відбувся відповіддю: мовляв, єдино правильне рішення — це повсюдно й без зайвих сентиментів винищувати дрібних хижаків; жодної іншої інформації він не дав. Згодом Бонадея спробувала підійти до нього з цим ще раз і додатково почула лише його думку про те, що жіноче діло — народжувати, а вбивати — це справа чоловіча, й позаяк у такому небезпечному питанні накликати на себе підозру надто великою запопадливістю їй не варто було, то відтак шлях правовий для неї виявився поки що закритим. Отож вона ступила на шлях милосердя, бо іншого, якщо вона хотіла зробити що-небудь для Моосбруґера на втіху Ульріхові, їй не лишалось, а цей шлях — його навіть не можна назвати несподіваним, радше він був привабливий — вів через Діотиму.

У мріях Бонадея вже бачила себе Діотиминою подругою і це своє бажання виправдовувала необхідністю познайомитися з чарівною суперницею задля невідкладної справи, навіть коли вона, Бонадея, надто горда, щоб робити це на особисту потребу. Вона поклала собі зацікавити Діотиму долею Моосбруґера, що Ульріхові, як вона відразу здогадалася, зробити вочевидь не пощастило, і в її уяві все це поставало в чудових картинах. Мармурова, гінка Діотима клала руку на теплі, похилені від гріха Бонадеїні плечі, а роль, яку Бонадея відводила собі, полягала приблизно в тому, щоб це небесно-цнотливе серце помазати краплею прихильности. Такий був план, який вона й виклала своєму втраченому приятелеві.

Але цього дня Ульріха ідеєю порятунку Моосбруґера зацікавити ніяк не щастило. Ульріх добре знав про шляхетні почуття Бонадеї, знав, що спалах якого-небудь окремого прекрасного поривання в неї легко обертався на паніку пожежі, яка охоплювала все її тіло. І він заявив їй, що втручатися в кримінальну справу Моосбруґера не має ані найменшого наміру.

Бонадея звела на нього ображений погляд своїх гарних очей, в яких кригу вже підтоплювала водичка, як це буває на межі зими й весни.

Щодо Ульріха, то цей ніколи не втрачав остаточно певної вдячности за їхню дитинно чарівну першу зустріч тієї ночі, коли він лежав непритомний на бруківці, а Бонадея схилялася над ним, і з очей цієї молодої жінки в його ще не зовсім пробуджену свідомість скрапувала ненадійна, авантурна непевність світу, молодости й почуттів. Отож він спробував якось пом’якшити свою прикру відмову, згладивши її тривалою бесідою.

 — Уяви собі, — сказав він, — що ти йдеш уночі величезним парком, і до тебе чіпляються двоє волоцюг. Чи подумаєш ти про те, що це — люди, гідні співчуття, і що в їхніх брутальних вчинках винне суспільство?

 — Але ж я парками вночі ніколи не ходжу! — поквапилася відповісти Бонатея.

 — Одначе якби поруч виявився поліціянт, то ти б його покликала, щоб він тих двох усе ж таки заарештував?

 — Я попросила б його захистити мене!

 — Тобто все ж таки їх заарештувати?

 — Я не знаю, що він зробить з ними потім. До речі, Моосбруґер — не волоцюга.