Розділ «Частина друга Триває те саме»

Щоб не витріщатися так відверто й невиховано на сусідню трійцю, Ульріх мусив відвернутись, і погляд його спинився на маленькій покоївці, яка прослизала поміж захопленими розмовами гістьми й, святобливо зводячи очі, пропонувала напої. Але маленька Рахель його не помічала; вона забула про Ульріха й навіть не підійшла до нього зі своєю тацею. Дівчина підступила до Арнгайма й запропонувала йому напої так, як Богові; вона радо припала б вустами до його короткопалої, спокійної руки, коли та брала лимонад, а потім неуважно тримала склянку, бо набоб пити не став. Коли ця кульмінація минула, Рахель виконувала свої обов’язки, мов збитий з пантелику маленький автомат; вона прагнула якомога скоріше втекти з цієї кімнати світової історії, де все заповнювали ноги й розмови, знов до передпокою.

44. Продовження й завершення великого засідання.

Ульріх проймається симпатією до Рахель,

Рахель — до Солимана.

Паралельна акція набуває чіткої організаційної форми

Ульріхові такі дівчата подобались, вони були шанолюбні, поводилися штивно й у своїй заляканій вихованості нагадували фруктові деревця, чия солодка стиглість одного дня впаде до рота якому-небудь юному гульвісі, якщо він зволить розтулити рота. «Вони, либонь, загартовані й хоробрі, як жінки кам’яного віку, котрі вночі ділили ложе з чоловіками-воїнами, а вдень у поході несли їхню зброю й своє хатнє начиння», — подумав Ульріх, хоч сам, крім як у свою далеку первісну пору пробудження мужности, ніколи на такі воєнні стежки не ступав. Зітхнувши, він сів на своє місце, бо засідання поновило роботу.

Йому раптом спало на думку, що чорно-білий одяг, в який убирають таких дівчат, має ті самі кольори, що й облачення черниць; він завважив це вперше й здивувався своєму відкриттю. Та ось уже промовляла божественна Діотима, яка заявила: паралельну акцію має увінчати величний знак. Тобто акції не конче мати мету яку-небудь, нехай навіть дуже патріотичну, аби лиш її було видно здалеку. Ні, мета має бути така, щоб захопила саме серце світу. Вона має бути не тільки практична, вона має бути самою поезією. Вона має стати віхою. Вона має бути дзеркалом, поглянувши в яке, світ почервонів би. І не лише почервонів би, але й, мов у казці, побачив би своє істинне обличчя й уже не зміг би його забути. Тим-то його ясновельможність, мовляв, висунув натхненну ідею «імператора-миротворця».

З урахуванням цього, провадила далі Діотима, не можна не визнати, що пропозиції, розглянуті досі, цій вимозі не відповідають. Коли в першій частині засідання вона, мовляв, вела мову про символи, то мала на увазі, звичайно, не супові пансіони, ні, йдеться ні про щось менше, ніж про те, щоб заново віднайти людську єдність, утрачену через те, що людські інтереси так розійшлися. Тут, звісно, напрошується запитання, чи наш час і нинішні народи взагалі здатні випрацювати такі великі спільні ідеї. Адже всі пропозиції, зроблені досі, — чудові, але вони, мовляв, спрямовані в різні боки, з чого вже видно, що жодна з них не має тої об’єднавчої сили, яка так потрібна!

Поки говорила Діотима, Ульріх спостерігав за Арнгаймом. Неприємне враження викликали в ньому не окремі деталі фізіономії, а просто-таки все. Хоча ці деталі — по-фінікійському міцний череп купця-господаря, виразисте, однак виліплене немовби з трохи недостатньої кількости матеріалу й тому пласке обличчя, спокій чоловічої постави англійського крою, а в другому місці, де людина виглядає з костюма, руки з короткуватими пальцями — були досить прикметні. Ульріха дратували саме витримані пропорції в усьому. Ця впевненість була притаманна й Арнгаймовим книжкам; коли Арнгайм розглядав світ, у ньому панував лад. В Ульріхові прокидалося бажання вуличного хлопчака закидати цього чоловіка, що виріс серед досконалости й багатства, камінням і сміттям, коли він бачив, з якою вдаваною увагою той спостерігав усе оце безглуздя, де їм доводилося брати участь; Арнгайм смакував цим безглуздям, як справжній знавець, на чиєму обличчі написано: «Багато не казатиму, але це вино — таки дуже й дуже благородне!»

Тим часом Діотима виступати скінчила. Відразу після перерви, коли присутні вже знов порозсідалися, з їхнього вигляду було видно, що тепер якогось результату вони таки досягнуть. Доти над цим ніхто не замислювався, але всі трималися так, немовби очікували чогось важливого. І ось Діотима виснувала: коли, отже, напрошується запитання, чи здатний наш час і нинішні народи взагалі на великі спільні ідеї, то можна й навіть треба додати: чи здатні вони на ідеї рятівної сили! Адже йдеться про порятунок. Про рятівне піднесення. Це щоб сказати коротко, хоч уявити собі таке піднесення виразно ще й нема змоги. Воно має вийти з усієї сукупности, або воно взагалі не прийде. Тому вона, порадившись із його ясновельможністю, дозволить собі, мовляв, завершити нинішнє засідання такою пропозицією. Його ясновельможність справедливо зауважив, що високі міністерства, власне, вже втілюють собою розпад світу за такими його головними сферами, як релігія й освіта, торгівля, промисловість, право і таке інше. Тому якщо буде ухвалено рішення заснувати комітети, на чолі кожного з яких стане уповноважений цих урядових відомств, а на допомогу йому оберуть представників відповідних галузевих об’єднань і верств населення, то виникне структура, до якої в систематизованому вигляді ввійдуть головні моральні сили світу; крізь цю структуру вони вливатимуться, і вона стане для них своєрідним ситом. Об’єднає потім усіх водно головний комітет, і таку структуру лишиться тільки розширити декотрими специфічними комітетами й підкомітетами, як, приміром, комітетом із пропаганди, з питань забезпечення коштами тощо, а на себе особисто вона, мовляв, хотіла б узяти формування мозкового центру для подальшого опрацювання основоположних ідей — певна річ, за погодженням з рештою комітетів.

І знов усі помовчали, тільки цього разу з полегкістю. Граф Ляйнсдорф покивав головою. Хтось, щоб картина стала зрозумілішою, поцікавився, як у замислену так акцію ввійде питомо австрійський елемент.

Щоб відповісти, підвівся ґенерал Штум фон Бордвер, хоч до нього всі оратори промовляли сидячи. Він добре розуміє, почав ґенерал, що в такій раді солдатові відведено роль скромну. Та коли вже він усе ж таки бере слово, то не для того, щоби втручатися в неперевершений аналіз висловлених досі пропозицій, які всі були чудові. Однак він хотів би, мовляв, на завершення винести на доброзичливий розсуд присутніх таке міркування. Запланована демонстрація почуттів має справити вплив на закордон. А все, що справляє вплив на закордон, — це могутність народу. Та й ситуація в сім’ї європейських держав така, що, як висловився його ясновельможність, демонстрація почуттів була б, безперечно, не зайва. Зрештою, ідея держави, — це, як каже Трайчке, ідея могутности; держава — це могутність, потрібна для того, щоб вижити в боротьбі народів. Він, Генерал, лише ятрить, звісно, відому рану, нагадуючи, мовляв, про незадовільний стан, у якому через байдужість парламенту опинилася розбудова нашої артилерії та воєнно-морського флоту. Тому він звертається з проханням зважити на те, що коли не буде знайдено іншої мети — адже наразі це питання ще відкрите, — то такою вельми гідною метою стала б широка, всенародна участь у справах війська та його озброєння. Si vis pacem para bellum![8] Сила, яку демонструють у мирний час, не допускає війни чи принаймні її віддаляє. Отже, він може сміливо запевнити всіх, що такий захід слугував би злагоді між народами й став би яскравим виявом мирних прагнень.

Цієї хвилини в кімнаті почало діятися щось дивне. Спочатку в більшості присутніх склалося було враження, що ця промова не відповідає справжньому завданню їхньої зустрічі, та в міру того, як Генерал дедалі ширше озвучував свої міркування, голос його лунав уже як заспокійлива похідна хода добре вишикуваних батальйонів. Лише несміливо нагадував про себе первісний замисел паралельної акції — «краще, ніж Прусія», так наче десь удалині полковий оркестр награвав марш принца ОйГена, який вирушив на турків, чи «Боже, бережи…» Принаймні якби зараз його ясновельможність підвівся, чого він зовсім не збирався робити, й запропонував поставити на чолі полкового оркестру пруського брата Арнгайма, то в тому піднесено-непевному стані, в якому всі перебували, вони подумали б, що чують «Слава тобі, переможцю…»[9], й навряд чи спромоглися б супроти цього щось заперечити.

 Біля замкової шпарини «Рашель» подала сигнал: «Забалакали про війну!»

Наприкінці перерви вона поквапилася знов до передпокою — почасти й через те, що цього разу Арнгайм таки привів свого Солимана. Погода зіпсувалася, й маленький мавр прийшов услід за своїм господарем у пальті. Коли Рахель йому відчинила, він зробив зухвалу Гримасу, бо був зіпсутим юним берлінцем, якого жінки розбестили й то так, що він просто ще не знав, як йому з ними поводитись. Але Рахель гадала, що розмовляти з ним треба по-мавританському, а спробувати по-німецькому їй просто не спало на думку; і позаяк порозумітися з ним їй треба було конче, то вона просто поклала на плече цьому шістнадцятирічному хлопцеві руку, показала йому на кухню, поставила стільця й підсунула те, що стояло ближче — тістечка й напої. Чогось такого їй не випадало роботи ще зроду, тож коли вона біля столу випросталася, серце в неї гупало так, неначе в ступці товкли цукор.

 — Як вас звати? — спитав Солиман. О, то він розмовляє по-німецькому!

 — Рашель! — кинула Рахель і вибігла з кухні.

Тим часом Солиман пригостився тістечками, вином та бутербродами, припалив сигарету й завів розмову з кухаркою. У Рахель, коли вона повернулася з порожньою тацею, стислося серце.

 — Там знов обговорюють щось дуже важливе! — сказала вона.

Але на Солимана її слова не справили жодного враження, а кухарка, жінка вже літня, засміялася.