Розділ 7

— Ну? — не витримав Бонетті за деякий час. — Ви його бачите?

— Нннні! — промовив Башич досить впевнено. — Гадаю, його взагалі тут нема.

— Чи ви добре роздивилися офіціантів?

— Кожного з них, і навіть дуже уважно.

— І жоден з них — не він?

— Жоден.

— Подивіться на отого, що там, праворуч, прислужує тій самотній пані!

Бонетті вказав йому на Ретеля, який якраз повернувся до них обличчям так, що його не можна було б роздивитись краще. Башич уважно його оглянув, проте довгий час мовчав. Франко ніяк не міг второпати, чи це від страху він втратив мову чи прагне якомога уважніше роздивитися Ретеля.

— Ну що ж? — спитав Бонетті. — Це він?

— Ні, не він. Він на нього навіть не схожий.

— Ви певні того, пане Башич?

— Абсолютно. Не міг би бути впевненішим.

— А звідки ж ви тоді знаєте, що той Дуда працівник готелю?

— Я ж вам казав. Я зробив це припущення після побаченого...

— А ви зустріли його хоча б раз після того?

— Ні, ні. Але мушу визнати: після цього я не вештався готелем.

— Тоді це міг бути хтось з міста, хто випадково чи у якійсь справі прийшов до готелю. А це значить, пане Башич, що ми тому Дуді не зможемо насипати солі на хвоста. Ми на абсолютному нулі. Іншими словами, я не збираюсь нічого робити, а ви дійте як побажаєте. Маєте ще три дні оплаченого відпочинку, тож відпочивайте, як ви ще хочете це робити.

Башич нічого не відповів, а лише вибачився, і в абсолютно убитому стані рушив у номер. Бонетті з Тюдором залишилися самі. Довго ніхто з них не казав ні слова, потім першим озвався Бонетті:

— Ну що, чи маєш тепер ще якусь розумну відмовку?

— Не знаю щодо розумної причини, але я й далі спостерігав би, як це все розвиватиметься.