Розділ 7

— Ще є рейс о 17:15.

Тоді Тюдор почав рахувати: до Спліта автобусом треба їхати від 4 до 5 годин, а корабель прибув туди близько 7-ї години вечора. Виходить, що лише автобусом, який від’їжджає о 13-й, Ретель міг прибути раніше за корабля і піднятися на його борт. Припустімо, що він відразу ж після пристані прибіг на вокзал і придбав квиток саме на той автобус. Але тоді в нього залишалося ще три години до від’їзду. Де він міг би провести той час? Звичайно, не тут, мирно сидячи у вокзальній залі очікувань; це не вписувалось у те, як він поводився увесь день. Чесно кажучи, він міг, наприклад, повернутися до міста, аби взяти якийсь багаж чи залагодити справи перед дорогою, проте людина в такому знервованому, напруженому стані і в такій паніці, в якій він тоді був, зазвичай не думає про такі речі. Вірогідніше, що Серафін знайшов якусь місцину, де б для нього швидко проминув час. Тюдор пробігся поглядом по будівлях, розташованих біля вокзалу. Єдиним місцем, яке могло слугувати таким прихистком, був маленький винний підвальчик з вивіскою «У веселого рибалки». Тюдор вирішив найперше перевірити там, особливо ні на що не сподіваючись. Він увійшов, але ледве переступив поріг, як почув від шинквасу веселий голос:

— Професоре, це справді можливо? Ви тут! От будь-кого я очікував тут побачити, та не вас.

Побачивши мовця, Тюдор вже знав, що він взяв правильний слід. То був Мар’ян Лендич, його колишній учень та Ретелів однокласник. Професор так само здивувався, побачивши Мар’яна, який тут барменував; знав-бо його як чудового учня і студента, який закінчив історичний факультет.

— Це саме можу і я сказати, — в тон відповів йому Тюдор. — От кого я не очікував побачити тут за шинквасом, то це тебе, Лендичу.

— Що вдієш, професоре! Я ніде не міг знайти роботи, тож вирішив взятися за ресторанний бізнес і винайняв цю локацію. Звісно, він ще не приносить мені значного прибутку, але дає мені звести кінці з кінцями. Мені навіть трохи легше, я був колись юристом... Що ж, будь ласка, сідайте! Чим я можу вам прислужитися? Лиш скажіть, фірма частує.

Тюдор зрозумів, що буде виглядати непристойно, якщо відразу візьме бика за роги й почне говорити про причину свого візиту, тож навмисне почав здалеку; зрештою, за час його напруженої вранішньої біганини від одного місця до іншого, він вже трохи зморився і раптово зрозумів, що голодний. Лендич одразу ж сів поруч з ним, розповідаючи про купу своїх проблем і гору планів на майбутнє. Він розказував, що маючи трьох дітей, двоє з яких вже навчаються у вищих навчальних закладах, мусить через те працювати з ранку до ночі. Але, між тим, він встиг, казав Лендич, продати клапоть землі в Конавле і на ті гроші зміг купити собі ділянку на Мокошиці, де збирається побудувати пансіон, щоб під час сезону трошки підзаробити. Вже навіть фундамент там залив. Тюдор дозволив Мар’янові вичерпати всі теми до кінця, які він мав, і лише коли настала пауза, запитав:

— Чи бачив ти останнім часом Серафіна Ретеля?

— Ой, благаю вас, не нагадуйте мені про нього, професоре! Десять днів тому він ледь не звів мене з розуму. Спочатку він прийшов мене просити про щось геть неможливе: щоб я йому допоміг наздогнати «Славію», яка вже відплила. Він сказав, що має квиток на автобус до Спліта, але той рушає лише о першій годині. Я зауважив, що ним цілком можна наздогнати «Славію», адже вона зупиняється у Спліті, а він почав торочити зовсім божевільні речі: що для нього є цінною кожна хвилина, що доля його залежатиме, чи встигне він якомога швидше потрапити на корабель. Якщо встигне туди за півгодини-годину, то наче заново на світ народиться. Звичайно, я нічим не міг йому зарадити. Тоді він почав безперервно телефонувати комусь мобільним телефоном. Іноді йому вдавалося зловити зв’язок, іноді — ні. Я не чув його слів, проте щоразу, коли пропадав зв’язок, він лаявся так, що всі святі, почувши його, на землю попадали б з неба! Він ставав усе знервованішим, тож почав глушити коньяк чарка за чаркою. І було так: зателефонує, вип’є дві-три чарки коньяку. А ви ж знаєте, як воно йде: перехиляєш чарку, за нею другу; і навіть не встигаєш помітити, як ти вже валишся з ніг. Коли настав час йти на автобус, він не зміг піднятися. Я подумував про те, чи відвести його на автобус і посадити, чи ні, проте мені здалося, що для Серафіна було б краще трошки поспати, і потім поїхати чимось іншим. Я міркував так: він ще зможе десь після Спліта наздогнати корабель. Я нагорі маю кімнатку для відпочинку, тож я відвів його туди і вклав у ліжко.

— А він пізніше поїхав далі?

— Якби ж то! Він проспав до наступного ранку. Скраєчку ліжка я залишив йому ключа... я маю, знаєте, дублікат... і цидулку, аби замкнув локацію, коли йтиме. Але коли я вранці відчинив кімнату, він ще був там. Він якраз розмовляв з кимось по мобільному. Я почув, як він панічно гукав: «Що?! Ще не тут? А коли мала прибути?!». Не знаю, що йому відповідали на тому кінці дроту, але після того він враз посірів, збляк, і виглядав повністю зломленим. Він почав бідкатися, жалітися, казав, що пропащий, що втратив шанс, подарований йому долею. Я питав його, що сталося, яка муха його вкусила, та він ігнорував мої запитання, не відповідав. Аж раптом запитав: «Коли їде автобус на Рієку?». Я сказав, що не маю ні найменшого уявлення, може, й взагалі сьогодні немає рейсу, а він у відповідь на те підхопився вихором, вибіг із ресторації, не прощаючись... Відтоді я його не бачив.

Ця бесіда прояснила Тюдорові багато речей, але загальна картина в його уяві ще більше заплуталась, бо замість тих двоїстостей, які були в нього до сьогодні, натомість з’явилися нові. Єдине, у чому тепер він був абсолютно певним: Ретель ніяк не міг опинитись на кораблі, коли зникла Ана. Але нічого більше. Цей його відчай од спізнення, його вперте видзвонювання когось мобільним телефоном, пияцтво і врешті-решт слова про те, що він втратив свою долю, й надалі залишали забагато місця сумнівам та підозрам. Якщо Ана справді була шансом на нове життя, він не мав ніяких причин для такої журби; він міг тисячею способів виправити те, що не встиг прибути вчасно. Така модель поведінки більше пасує людині, в якої зникла остання можливість порятунку. Але тоді як і чому зникла Ана? Є одне прийнятне пояснення: Ретель має помічника, який, у разі запізнення Серафіна, мав пробратися на корабель і позбутися цього вкрай небажаного свідка. Тому Ретель, побачивши, що не може нічого вдіяти, почав йому безперервно телефонувати; бо хотів перевірити, чи все йде за домовленим планом. А оскільки він з тим асистентом ніяк не міг зв’язатися, то подумав, що той теж запізнився, бо наступного дня вранці не знайшов його там, де планував знайти. Тоді не залишалося нічого іншого, ніж їхати до Рієки, щоб там самому закінчити роботу. Звичайно, марно, оскільки вже все було скінчено — наречений так і не дочекався Ани. Одне слово, і далі актуальна можливість, що Ретель — це Дуда і він якось опосередковано несе відповідальність за зникнення Ани. І потім, може статись, що саме він і Башича послав на вірну смерть, зіпсувавши гальма в його автомобілі.

Незважаючи на таку своєрідну невдачу, Франко — окрилений тим одним-єдиним відкриттям, яке допомогло заповнити деякі прогалини, вирішив вперто просуватись далі. За тим, що він до цього моменту знайшов, поліція ні в чому не може звинуватити Ретеля. Що ж стосується Аниного зникнення, тут він має цілком надійне алібі, ба навіть свідка, Лендича, який може присягнути перед Богом, що Серафін не міг бути на судні, і що приїхав до Рієки, коли корабель уже прибув. Отже, розслідування поліції може йти двома напрямами: влаштувати очну ставку з тими жителями Пакраца, які були добре знайомі з Дудою; і дізнатися, чи під час Башичевого відпочинку в «Аргентині» офіціант заходив у гараж. Від першого варіанта не буде ніякої користі; оскільки в Пакраці ніхто не знає Дудиного справжнього імені, а десять років зробили своє з його зовнішністю, він може з легкістю заперечувати те, що він є Дуда, і ніхто нічим не зможе довести протилежне. Готельний гараж — це інша справа; його цілодобово охороняли, і вдень, і вночі, і якщо хтось, не маючи повноважень, не маючи автомобіля, а особливо — хтось із готельного обслуговування, приходив сюди, то охоронці (хоч один) мусили б це помітити. Через це поліція — імовірно — вже спрямувала розслідування на те, щоб їх допитати. Може, вже й допитала. Втім, це може бути абсолютно марним гайнуванням часу. Приміром, Ретеля побачили, коли він заходив у гараж, хай навіть з інструментами в руках. Це не значить, що він тепер абсолютно точно замішаний у смерті Башича; цілком можливо, що іноземний гість попросив його щось відремонтувати у своїй автівці. Якщо ж його ніхто там не бачив, то й це ще не означитиме, що він не міг проробити оту смертоносну процедуру з гальмами Башичевої автівки. Ретель чудово знав, як усе там влаштоване і був надто розумним, аби швендяти любісінько перед очима охорони. То було б те ж саме, якби він на місці злочину залишив corpus delicti[26]. Він однозначно здатен придумати тисячу способів, як непомітно зайти в гараж.

Але всупереч усьому, Тюдор вирішив (незважаючи на те, чи вдалось поліції «витягти» інформацію чи ні) і собі допитати охоронців на готельному парковищі; аби переконатися, що більше там нічого не можна дізнатися. Після цього він займеться тим, що може дати результат: поїхати в Осієк. Оскільки Ретель там був, Тюдор мусить знайти когось, хто може це підтвердити: солдати, з якими він дружив, офіціант у ресторані, де він харчувався, продавець, в якого він купував цигарки та газети, будь-хто. Серафін же не міг перекинутись невидимкою. Одне слово, він не зупиниться, доки між даними, які він дізнається, не зможе встановити рівноваги між усіма «за» і «проти».

Оскільки професор сьогодні вже натомився, то попрощався з Лендичем і поїхав автобусом до Дубровника, а звідти — відразу додому, бо вирішив: перш ніж далі розслідувати, спершу треба добряче відпочити. Доплентавшись до квартири, він одразу ж впав на ліжко, навіть не роздягнувшись, і поринув у роздуми. Він запитував себе: чому він настільки глибоко переймається Ретелем? І чому для нього настільки важливо встановити рівновагу між звинувачуванням і виправданням? Чесно кажучи, він переконав себе в тому, що об’єктивна істина зможе випливти на поверхню, а разом з нею і правда, якщо весь наш світ влаштований за певним розумним принципом. Але чи було це справжньою причиною? І чи, стверджуючи так, він не лицемірить перед самим собою? Звичайно, він набагато більше сумнівався, аніж вірив у те, що таке начало взагалі існує; а досвід його навчив, що в таких схожих ситуаціях, які траплялися з ним у минулому, ніколи не закінчувалося так, як він очікував. Кажучи відверто, він постійно після ознайомлення із законом Юма (який стверджував: що за тих самих обставин мільйон разів нічого не станеться, проте це не могло бути гарантією, що вже завтра щось трапиться) над ним задумувався, але тепер йому це здавалося абсолютно раціональною конструкцією, якою сам перед собою намагався приховати те, що його насправді цікавило і що він дійсно хотів дізнатися. А це значить, що насправді він хотів звільнити Ретеля; хотів, щоб той не виявився винним. Коли людина опинається наодинці із супротивником, вона не може бути абсолютно нейтральною; мусить бути машиною, але аж ніяк не людиною. Нейтралітет — це щось таке, у чому ми невпинно намагаємось себе переконати, ніяк не бажаючи змиритися з тим, що кожна людина, хай і підсвідомо, вже поставлена на чийсь бік, хоча ми самі собі в цьому не хочемо зізнатися. Можливо, це є тією причиною, через яку істинна природа речей від нас завжди прихована.

Його роздуми перервав несподіваний різкий дзвінок у двері. На хвильку він весь здригнувся; у такий пізній час навіть ніхто з приїжджих здалеку родичів не подзвонив би у двері. Виходить, це або поліція, або хтось, хто приніс йому приголомшливу звістку. І справді, відчинивши двері, він заціпенів від несподіванки. Одягнутий у штормівку і спортивні штани, з дорожньою сумкою в руці, перед ним стояв не хто-небудь, а сам Ретель. Першої миті Франко злякався, подумавши, що той спромігся утекти з буцегарні і прийшов поквитатися з ним, адже це з його вини він там опинився. З внутрішнім трепетом Тюдор очікував, що будь-якої миті Ретель витягне звідкись пістолета і всадить у нього всю обойму. Проте Ретель лише стояв і радісно йому усміхався, а тоді дивним тоном, як і у всіх інших випадках, звернувся:

— Вибачте, я вас потурбував, професоре... Чи можу зайти?

— Прошу, прошу, Серафіне! — трошки осмілів Тюдор. — Мені прикро, але в мене, бачиш, гармидер...

— Це абсолютно неважливо, — сказав Ретель, увійшовши. — Я прийшов трохи з вами поговорити перед від’їздом.

— Почекай, то ти не... — Тюдор не договорив речення, бо решта слів просто застрягли йому в горлі.