Розділ «Лабіринт»

Ґільєм підійшов ближче. На першій сторінці був обведений золотом символ, якого він раніше ніколи не бачив. Овал, за формою радше схожий на сльозу, розмішувався над таким собі хрестом, що скидався на чабанську палицю.

— Далі, — наказала Оріана. — Я хочу побачити її всю.

Руки Алаїс тремтіли, коли вона перегортала сторінки. Гільєм спостеріг поєднання дивних малюнків та ліній, рядок за рядком чітко виписаних символів, які вкривали кожен аркуш.

— Візьми її, Оріано, — нарешті промовила Алаїс, намагаючись говорити спокійно. — Забирай Книгу і віддай мені доньку.

Гільєм бачив, як блищало лезо ножа. Він збагнув, що мало статися, за мить до того, як воно могло б статися, адже ревнощі й жорстокість змушували Оріану руйнувати все, що любила та цінувала Алаїс.

Він кинувся на Оріану, відштовхуючи її вбік. Ґільєм відчув різкий біль, який завдавали йому поламані ребра, і мало не промахнувся, але таки примусив Оріану відпустити Бертранду.

Ніж випав з рук старшої сестри і відлетів далеко за вівтар. Унаслідок зіткнення Бертранда відлетіла вперед. Вона зойкнула, вдарившись головою об край вівтаря, і затихла.

— Ґільєме, візьми Бертранду, — крикнула Алаїс. — Її поранено, Саже теж поранено. Допоможи їм. У селі є чоловік на ім’я Хариф. Він надасть тобі допомогу.

Ґільєм вагався.

— Будь ласка, Гільєме, врятуй її!

Останні слова Алаїс пролунали трохи глухіше, оскільки Оріана вже звелася на ноги і, тримаючи ножа в руці, кинулася на сестру. Ніж прохромив її нещодавно поранену руку.

Гільєм почувався так, ніби його серце розірвалося навпіл. Він не хотів залишати Алаїс наодинці з Оріаною, але бачив, якою блідою була Бертранда, що досі тихо лежала на землі.

— Будь ласка, Ґільєме! Йди!

Востаннє обернувшись до Алаїс, він узяв їхню дочку на свої поранені руки й вибіг, намагаючись не зважати на кров, що витікала з порізу. Ґільєм розумів, що саме цього хотіла від нього дружина.

Коли Ґільєм, незграбно похитуючись, нарешті перетнув печеру, він почув гуркіт, неначе над схилом прокотився грім. Потім він спотикнувся, вважаючи, що то просто ноги вже не можуть його тримати. Він знову рушив уперед, здіймаючись сходинками й повертаючись до тунелю. Він ковзав на хитких камінцях, і від того його руки та ноги страшенно боліли. Потім Ґільєм збагнув, що то земля тремтіла й здригалася. Під його ногами дрижала земля.

Сили майже покидали Ґільєма. Бертранда лежала нерухомо в його руках, і здавалася важчою з кожним наступним кроком. Шум став голоснішим, коли він дістався входу в тунель. Уламки скелі й пил падали зі склепіння, звалюючись на землю навколо нього.

Тепер Ґільєм знову відчув холодне повітря, що зустріло їх при виході. Ще кілька кроків — і він вийшов у сірі сутінки.

Ґільєм підбіг до місця, де Саже лежав непритомний, але все-таки рівно дихав.

Бертранда була надзвичайно бліда, але вже почала пхикати і крутитися в нього на руках. Він поклав її долі поряд із Саже, потім підбіг до кожного із солдатів і зірвав з них плащі, воліючи зробити накривало. Потім Ґільем зірвав плащ із себе, відкинувши свою мідно-срібну пряжку в багно, і поклав доньці під голову як подушку.

Він зупинився на мить, щоб поцілувати дочку в чоло.