Розділ «Лабіринт»

— Filha[214], — прошепотів він. Це був перший і останній поцілунок, який він подарував своїй дочці.

У печері з’явилася жахлива тріщина, неначе блискавка після грому. Гільєм побіг назад до тунелю. У закритому просторі звук мав неймовірну силу.

Він зрозумів, що з темряви на нього щось сунеться.

— Дух... обличчя, — незрозуміло бурмотіла Оріана, а в її очах світився жах. — Обличчя в центрі лабіринту.

— Де вона? — загорлав Гільєм, хапаючи її за руку. — Що ти з нею зробила?

Оріана була в крові: руки, одяг — геть усе.

— Обличчя в... лабіринті.

Оріана знову крикнула, і Гільєм обернувся, бажаючи побачити, що там позаду нього, але нічого не зміг розібрати. Тієї ж миті Оріана встромила йому ножа в груди.

Він знав, що цього разу вона завдала йому смертельної рани. Чоловік відчув, як смерть охоплює його кінцівки. Він бачив, як Оріана тікала крізь морок, а в його очах темніло. Він відчував, що помста помирає разом з ним. Вона більше нічого не важила.

Оріана вибігла у сірий присмерк, а Гільєм, хитаючись, наосліп рушив далі тунелем, відчайдушно намагаючись знайти Алаїс серед каміння й пилу.

Він знайшов її в невеликій заглибині у землі, її пальці стискали сумку з Книгою Слів, а в кулаці вона міцно тримала каблучку.

— Mon còr[215], — прошепотів Гільєм.

Почувши його голос, Алаїс розплющила очі. Вона посміхнулася, й Гільєм відчув, як відродилося його серце.

— Де Бертранда? — спитала Алаїс.

— Вона у безпеці.

— А Саже?

— Він також житиме.

Алаїс затамувала подих.

— Оріана...

— Я впустив її. Вона дуже поранена і не втече далеко. Останні язики полум’я догорали у лампі, потім заблимали і зрештою зовсім згасли. Проте Алаїс із Гільємом не помітили цього, бо знову лежали в обіймах одне одного. Для них уже не існувало ні темряви, ані спокою, що тепер огорнув печеру. Більше не було нічого, крім них самих.