Розділ «Лабіринт»

— Що таке, Одріку? — хутко запитала вона. — Тут є щось... — почала й одразу ж замовкла Еліс.

— Я надто довго чекав на цю мить, — тихо відповів Беяр.

— Чекали? Щоб знайти Книгу?

Він похитав головою.

— На відпущення, звільнення, — відповів він.

— Відпущення? За що? — Еліс здивовано зрозуміла, що їй на очі навернулися сльози. Вона прикусила губу, щоб не розплакатися. — Я не розумію, Одріку, — знов озвалася вона, і її голос надломився.

— Pas a pas, se иа luènh, — промовив він. — Ви бачили в печері ці слова, викарбувані на верху сходів?

Еліс здивовано глянула на нього.

— Так, але яким побитом...

Одрік простяг руку до смолоскипа і лагідно сказав:

— Я маю йти.

Борючись зі своїми суперечливими почуттями, Еліс усе-таки мовчки віддала Одрікові смолоскип. Вона дивилася йому вслід, аж поки не згасли останні відблиски світла у тунелі, і тільки тоді обернулася.

Ухкання пугача десь поблизу змусило її аж підстрибнути. Найменший звук здавався їй у сотні разів гучнішим. У пітьмі витала густа злоба. Дерева нависали над нею. Гірські тіні самі по собі навіювали на дівчину страх, було лячно й від того, що скелі набували чужих, загрозливих форм. Раптом їй здалося, ніби вона почула звук авта, що їхало десь унизу долиною.

Потім звук затих.

Еліс поглянула на годинник, було вже сорок хвилин по дев’ятій.

За чверть на десяту дві потужні автомобільні фари освітили стоянку біля підніжжя піка Суларак.

Поль Оті заглушив мотор і вийшов з авта. Він здивовано помітив, що Франсуа-Батист ще не чекає на нього. Оті глянув угору в напрямку печери, раптом стривожившись, що син і мати де л’Орадор могли бути вже всередині.

Він зрештою відкинув цю думку і почав нервувати. Брезар і Домінґо були там лише годину тому. Якби Марі-Сесіль із сином спустилися в печеру, то він би знав про це.

Його рука мимоволі потяглася до кишені, де лежав годинниковий механізм, який вже відраховував час до вибуху. Йому не треба більше нічого робити. Просто чекати. І дивитися.

Оті намацав на шиї розп’яття й почав молитися.