Розділ «Лабіринт»

Раптом його увагу привернули звуки, що лунали з лісу, який межував з автостоянкою. Оті розплющив очі, але так нічого й не побачив. Поль повернувся до авта й увімкнув фари на повну силу. В освітленому проміжку він бачив різнокольорові дерева.

Оті прикрив рукою очі й знову поглянув уперед. Цього разу він завважив руху гущавині підліску.

— Франсуа-Батист!

Однак йому ніхто так і не відповів. Оті відчув, як наїжилося коротке волосся на його потилиці.

— Ми не маємо часу на піжмурки, — крикнув він у темряву, зумисно додавши своєму голосу нотки роздратування, — якщо ти хочеш отримати Книгу й каблучку, то вийди вперед, щоб я міг тебе бачити.

Поль уже почав хвилюватися, чи він був не переоцінив ситуацію.

— Я чекаю, — гукнув він ще раз.

Цього разу Оті щось почув. Він стримав посмішку, коли постать у темряві почала набирати форми.

— Де О’Доннел?

Оті мало не розсміявся, побачивши, як до нього наближається Франсуа-Батист у куртці, більшій на кілька розмірів. Він виглядав пригнічено й жалюгідно.

— Ти сам? — запитав він.

— Не твоє собаче діло, — відповів Франсуа-Батист, зупиняючись на узліссі, — де Шелаг О’Доннел?

Оті кивнув головою у бік печери.

— Вона вже там, чекає на тебе, Франсуа-Батисте. Гадаю, я заощадив тобі трохи часу, — Поль гмикнув, — не думаю, що вона завдасть вам якогось клопоту.

— А Книга?

— Також усередині, — він послабив манжети на сорочці. — Каблучка теж там. Усе доставлено, як я й обіцяв. Учасно.

Тепер коротко розсміявся Франсуа.

— Певно, все й упаковано зі стрічками, — саркастично відповів він Полю. — Ти ж не думаєш, що я повірю, ніби ти просто їх там залишив?

Оті зневажливо глянув на хлопця.

— Моїм завданням було доставити Книгу й каблучку, що я й зробив. Заразом я також повернув вашу, як би це сказати, вашу шпигунку. Назвімо це філантропією з мого боку, — він звузив очі, — а що мадам де л’Орадор вирішить зробити з нею, то вже не моя справа.