Розділ «Лабіринт»

— Як щодо мене? — спитав він. — Я хочу скласти тобі компанію.

— Мені треба, щоб ти залишився тут, — різко відповіла вона, нестримно бажаючи поїхати негайно. — Тому що ти, коли ще не забув, служиш у війську. Ти не можеш просто так зникати. Буде швидше і краще для нас усіх, якщо я поїду сама...

— Але...

— Роби, що тобі кажу, — перебила мати, говорячи тихо, щоб їх не почула Бертранда. — Потурбуйся про свої інтереси тут. Ти маєш владнати справу з батьком дівчинки, як ми й домовлялися. Усе решту залиш на мене.

Зараз Гільєм міг думати лише про те, як знайти Оріану. Приїхавши до Монсеґюра, він мав намір допомогти Алаїс та завадити Оріані зашкодити своїй сестрі. Майже тридцять років Гільєм спостерігав за нею здалеку.

Тепер Алаїс померла, і йому нічого втрачати. А його бажання помститися зростало рік за роком. Він мусив би вбити Оріану, коли мав змогу. Він не пропустить тепер такої нагоди.

Накинувши каптур на голову, Гільєм ішов повз хрестоносців, доки не дістався срібно-зеленого шатра Оріани.

Зсередини лунали голоси французькою мовою. Молодий чоловік віддавав накази. Він нагадував молодика, що сидів поряд з Оріаною на підмостках, її сина. Гільєм притулився до стінок намету, що тріпотіли на вітру, і прислухався.

— Він служив у гарнізоні, — промовив своїм нахабним голосом Луї д’Евре, — під ім’ям Саже де Сервіан. Це той, хто нещодавно спричинив тривогу. Південний селюк, — презирливо сказав Луї. — Навіть коли з ними обходяться добре, вони поводяться як тварини. — Він неприємно розсміявся. — Його забрали до загону поблизу шатра Гюґіза дез Арсіса, подалі від інших полонених — на випадок, якщо він спробує завдати ще якогось клопоту.

Луї притишив голос, тому Гільєм ледве чув його.

— Це тобі, — промовив молодий д’Евре. І Гільєм почув дзенькіт монет. — Половина зараз. Якщо селюк буде ще живим, коли ти його знайдеш, то виправ ситуацію. Решту віддам, коли роботу буде виконано.

Гільєм зачекав, поки солдат вийде, а потім прослизнув до намету, який не охоронявся.

— Я ж казав тобі, що не хочу, аби мене турбували, — різко відповів Луї, навіть не обернувшись до Ґільєма, але той вже приставив ніж до горла молодого француза. Усе сталося досить швидко, й Луї не зміг покликати когось на допомогу.

— Якщо ти скажеш бодай слово, я тебе вб’ю, — промовив Гільєм.

— Візьми що хочеш, забирай. Тільки не зашкодь мені.

Гільєм кинув оком навколо — на розкішне шатро, на чудові килими та теплі ковдри. Оріана досягла того багатства й становища, якого завше бажала. Гільєм сподівався, що все це не принесло їй щастя.

— Як тебе звати? — Гільєм промовив тихим, але грубим голосом.

— Луї д’Евре. Я не знаю, хто ти, але моя матір...

Гільєм ривком відкинув його голову назад.

— Не погрожуй мені. Ти відіслав своїх охоронців, пам’ятаєш? Поблизу немає нікого, хто б тебе почув, — із цими словами Гільєм ще дужче притис лезо до блідої північної шкіри молодика. Д’Евре зовсім притих. — Так уже краще. Де Оріана? Якщо ти не скажеш мені, я переріжу тобі горло.