Розділ «Лабіринт»

Беяр схилив голову.

— Гаразд.

— Ви розмовляєте радше окситанською, ніж французькою? — запитала Еліс.

— Обома.

— А іншими мовами також?

Цього разу Одрік Беяр посміхнувся трохи ніяково.

— Англійською, арабською, іспанською, мовою іврит. Історія змінює свою форму, змінює персонажів, обертається для нас в іншому світлі — усе залежить від того, які слова ми вживаємо, від мови, яку обираємо, щоб розказати її. Іноді слова звучать серйозніше, інколи грайливіше, мелодійніше, авторитетніше. Тут, у цій частині країни, яку ми зараз називаємо Франція, окситанською розмовляли ті люди, кому належали південні землі. A langue ďoïl, праматір сучасної французької, була мовою окупантів цієї території. Такий вибір розділяв людей, — і Беяр одразу ж замахав руками, — але ви не це приїхали почути. Вам потрібні конкретні люди, а не теорія, чи не так?

Тепер настала черга Еліс посміхатися.

— Я прочитала одну з ваших книжок, пане Беяр, яку знайшла в будинку моєї покійної тітки в Саллельс-д’Од.

Беяр кивнув у відповідь.

— Це чудове місце: канал Жонксьон, липи та приморські сосни обрамляють береги річки. — Він зупинився. — Зверхникові хрестоносців Арнольдові Амальріку подарували будинок у Саллелі, ви про це знаєте? А також у Каркассоні й Без’є.

— Ні, — відповіла Еліс, хитаючи головою. — Коли я тільки приїхала, ви сказали, що Алаїс не померла раніше свого терміну. Вона... вона пережила падіння Каркассони?

Еліс аж сама здивувалася, як швидко почало калатати її серце.

Беяр іще раз кивнув.

— Алаїс покинула Каркассону разом із хлопчиком Саже, онуком жінки, що також була охоронницею Трилогії лабіринту, — Одрік підвів голову, воліючи перевірити, чи слухає його Еліс, а потім продовжив свою розповідь: — Вони прямували сюди, стародавньою мовою тубільців Los Seres означає «гірський гребінь, гряда».

— Чому саме сюди?

— Navigatairè, очільнику Noublesso de los Seres — організації, якій присягали у вірності батько Алаїс та бабуся Саже, чекав їх тут. Оскільки Алаїс боялася, що на неї полюватимуть, вони спочатку попрямували зовсім у інший бік, — спершу на захід до Фанжо, потім на південь до Піверта та Лавланета, і тільки перегодом знову на захід до Сабартських гір.

— Із падінням Каркассони, — вів далі Беяр, — повсюди були солдати. Вони блукали, де їм заманеться, і заполонили всі наші землі, неначе щурі. Серед них було багато горлорізів, які переслідували біженців без жодного жалю. Алаїс із Саже подорожували рано-вранці й пізно увечері, ховаючись протягом дня від нещадного палючого сонця. Тоді було надзвичайно спекотне літо, тому вони обоє спали надворі, коли на землю опускалася ніч. Вони виживали, харчуючись горіхами, ягодами, фруктами — усім, що могли роздобути. Алаїс намагалася уникати міст, окрім тих, де була певна, що їм вдасться знайти прихисток.

— А як вони знали, куди треба йти? — запитала Еліс, пригадуючи власну подорож лише кілька годин тому.

— Саже мав карту, яку йому дала... — голос літнього чоловіка надломився. Еліс не знала чому, але взяла його за руку. Здавалося, йому від цього полегшало.