Розділ «Лабіринт»

— Серед тих, хто захищав наші землі та відвойовував незалежність, був і каркассонський рицар Гільєм Дюма. — Беяр знову затих. — Він добре виконував свій обов’язок. Люди любили його й тяглися до нього.

У голосі Беяра з’явилися дивні нотки — захоплення і ще чогось, чого Еліс не могла збагнути. Перш аніж вона спробувала на цьому зосередитися, Беяр промовив:

— На двадцять п’ятий день червня 1218 року вовка зарізали.

— Вовка?

Письменник підняв руку.

— Пробач мені. У тогочасних піснях, наприклад, у «Canso de lo Crosada»[184], де Монфор відомий під прізвиськом «вовк». Його вбили підчас облоги Толози. Йому на голову впав камінь із катапульти, якою, за переказом, орудувала жінка. — Еліс не могла втриматися від посмішки. — Люди де Монфора відвезли його назад до Каркассони і поховали за північними звичаями. Серце, печінка і шлунок зверхника були відправлені до Сен Серні, а тіло до Сен-Назера, й там поховані під могильною плитою, яка тепер висить на стіні південного трансепта базиліки. — Він помовчав. — Можливо, ти помітила його, відвідуючи Ціутат?

Еліс раптом почервоніла.

— Я... я не змогла примусити себе зайти до собору, — зізналася вона. Беяр швидко глянув на неї, але більше нічого не сказав про камінь.

— Син Симона де Монфора Аморі замінив батька на бойовищі, але він не був таким гарним воєначальником, як Симон, й одразу ж почав утрачати землі, що їх колись захопив його батько. 1224 року Аморі відступив. Родина де Монфор відмовилася від своїх прав на землі Тренкавелів. Саже міг тепер вільно повернутися додому. П’єр-Роже неохоче, але таки відпустив його, проте Саже мав...

Раптом Беяр замовк, підвівся і трохи зійшов униз схилом. Почавши говорити знову, він навіть не обернувся до Еліс.

— Йому на той час виповнилося двадцять шість, — сказав він, — Алаїс була від нього старшою, але Саже... все ж таки мав надії. Тепер він дивився на Алаїс по-іншому, не як брат на сестру. Він знав, що вони не можуть одружитись, оскільки Гільєм Дюма був живим, але й далі мріяв про це. Він довів собі, що між ними може бути щось більше.

Еліс трохи вагалась, а потім теж зіп’ялася на ноги, підійшла до нього і стала поряд. Коли Еліс поклала свою руку на його, Беяр аж здригнувся, неначе загалом забув, що вона тут.

— Що ж далі? — тихо перепитала Еліс, почуваючись навдивовижу стурбованою: немовби вона підслуховує його розповідь — занадто особисту, надто інтимну, щоб ділитися нею ще з кимось.

— Саже зібрався з силами, — знову почав Беяр. — Хариф знав про це. Якби хлопець спитав його поради, він би неодмінно дав її. Але той мовчав.

— Мабуть, Саже боявся почути те, що йому міг порадити Хариф.

Беяр сумно усміхнувся.

— Benléu. Можливо.

Еліс трохи зачекала, але старий мовчав.

— Тож... — спробувала його заохотити Еліс, зрозумівши, що він не бажає продовжувати. — Саже освідчився Алаїс у своїх почуттях?

— Так.