Розділ «Лабіринт»

Беяр підніс келих до вуст і випив трохи вина.

— Майже чотириста вірних і священників було спалено, включно з Амаорі де Монреалем, що очолював опір, та його вісімдесятьма рицарями. Підмостки ешафоту провалилися під їхньою вагою, тому французи були змушені перерізати їм горлянки. Розпалені жагою крові, завойовники гасали містом, розшукуючи пані Гіранду, володарку поселення, під чиїм захистом там жили «добрі люди». Вони таки схопили нещасну жінку і поводилися з нею дуже брутально. Солдати тягли її вулицями, неначе звичайну злочинницю, потім кинули до криниці й закидали камінням. Пані Гіранда була похована живцем. Чи, можливо, втопилася.

— А наші герої знали, наскільки все кепсько? — спитала Еліс.

— Алаїс та Саже, звісно ж, чули деякі новини, але зазвичай через кілька місяців після самої події. Війна усе ще тривала переважно на рівнинній території. Вони жили просто, але були щасливі в Лос-Cepec разом із Харифом. Алаїс і Саже збирали хмиз, солили м’ясо для довгих і темних зимових днів, навчалися пекти хліб й укривати соломою дах, щоб захистити себе від грози.

Голос Беяра знову став тихим.

— Хариф навчив Саже читати й писати спочатку на langue ďOc[183], а потім мовою загарбників, а також навчив його трохи арабської та єврейської мови, — Беяр посміхнувся. — Саже був не надто натхненним учнем і надавав перевагу фізичним вправам перед розумовими, але за допомогою Алаїс він стійко продовжував своє навчання.

— Мабуть, він хотів їй щось довести.

Беяр тільки скосив на Еліс очі, але промовчав.

— Нічого в їхнім житті не змінювалось, аж поки не настав Великий піст перед Великоднем після тринадцятиріччя Саже, коли Хариф сповістив хлопцеві, що його запрошують до маєтку П’єра-Роже Мірпуа, щоб він там розпочав навчання молодого рицаря.

— А як це сприйняла Алаїс?

— Вона була рада за нього. Саме про це Саже мріяв усе своє життя. У Каркассоні він спостерігав, як зброєносці начищали чоботи та шоломи своїх господарів. Інколи Саже потайки пробирався, щоб подивитися самі рицарські бої і турніри. Рицарське життя було недоступним для людини його становища, але хлопчик завше мріяв про те, що колись зможе їздити під власним гербом. Тепер у нього, здавалося, з’явилася дійсна нагода довести самому собі, що він зможе справдити свою мрію.

— То він поїхав?

Беяр кивнув.

— П’єр-Роже Мірпуа був вимогливим, але справедливим керівником, він мав репутацію гарного наставника для своїх хлопців. Було важко, однак Саже виявився розумним хлопцем, швидко все схоплював, а також дуже старався. Він навчився добре володіти списом і влучно поціляти в мішень. Хлопчик навчився вправлятися зі своїм мечем, булавою, ланцюгом, кинджалом, а також їздити у високому сідлі.

Певний час Еліс споглядала Беяра, який знову дивився вдалечінь поверх гір, і вже вкотре думала про те, наскільки ці давні люди, у компанії яких письменник провів більшу частину свого життя, стали для нього реальними, з плоті і крові.

— А що тим часом робила Алаїс? — спитала вона.

— Поки Саже був на навчанні в обійсті Мірпуа, Хариф почав навчати Алаїс обрядам й ритуалам Noublesso. Доти Алаїс уже прославилась як цілителька і просто мудра жінка. Було лише кілька душевних і тілесних хвороб, які вона не могла вилікувати. Хариф відкрив її багато знань про зірки, а також про те, з чого складається світ, утаємничив її у стародавні вчення своєї землі. Алаїс знала, що Хариф мав глибшу мету: він готував її, а також Саже (тому й відправив його подалі) до їхнього завдання.

Тим часом Саже мало думав про селище. Деякі незначні новини про Алаїс приносили пастухи та священники, але сама вона не відвідувала хлопця. Через свою сестру Оріану Алаїс стала вигнанкою, за голову якої призначили поважну винагороду. Хариф надсилав Саже гроші на кольчугу, бойового коня, меч. Коли хлопця посвятили в рицарі, йому було лише п’ятнадцять. — Беяр завагався. — Невдовзі він пішов на війну. Ті, хто раніше кинувся на бік французів, сподіваючись на милосердя, зрадили власну присягу. Серед них був і граф Тулузький. Цього разу, коли граф покликав свого сеньйора Педро II Арагонського, той прийняв пропозицію і взяв на себе відповідальність. У січні 1213 року вони спільно з графом Фуаським рушили на північ, їхні сили були достатні, щоб неабияк зашкодити доти виснаженому війську де Монфора.

У вересні 1213 року дві армії нарешті зійшлися в герці поблизу Мюре. Педро був сміливим вояком і гарним стратегом, але атака не вдалася, його вбили якраз у розпалі битви. Військо Півдня залишилося без свого очільника.

Беяр помовчав.