Розділ «Лабіринт»

— Ну, тепер я дізналась, як Шелаг пов’язана з цим будинком, — промовила Еліс, — вона працює на них.

— На них? — збентежено перепитав Уїл, відчиняючи двері. Коли вони вислизнули на двір, він спитав:

— Що ти маєш на увазі?

— Але Шелаг тут нема. Пані де л’Орадор та її син також шукають її. З того, що я почула, її тримають десь під Фуа.

Збігши сходами на вулицю, Еліс раптом розгубилася:

— Уїле, я забула сумку в бібліотеці, — промовила вона із жахом у голосі. — Вона за канапою, а в ній — книжка.

Понад усе на світі Уїлові кортіло зараз поцілувати її. Утім, гіршого часу і придумати не можна було. Вони обоє потрапили в ситуацію, якої він до кінця не розумів. А Еліс не вповні довіряла йому. Та це, либонь, було правильно.

Не подумавши, Уїл простягнув руку, воліючи торкнутися її обличчя. Він почувався так, ніби точно знав, яка гладенька й прохолодна у неї шкіра, ніби досі робив це тисячі разів. Потім Уїл пригадав, яку дистанцію Еліс тримала, коли вони разом сиділи в кафе, і зупинився, його рука була на волосинці від її щоки.

— Вибач, — почав він, неначе Еліс могла прочитати його думки. Вона пильно дивилася на нього, потім легка посмішка промайнула на її напруженому й схвильованому обличчі.

— Я не хотів тебе образити, — він зупинився. — Просто...

— Нічого страшного, — відповіла йому Еліс, але голос її був тихим.

Уїл полегшено зітхнув. Він знав, що Еліс помиляється. Це важило більше, ніж будь-що в світі, але вона бодай не сердилася на нього.

— Уїле, — сказала Еліс трохи різко, — моя сумка! У ній усе — всі мої папери.

— Звичайно, так, — одразу ж озвався Уїл. — Вибач. Я дістану її. Принесу тобі. — Він знову спробував зосередитися. — Де ти зупинилася?

— Готель «Петіт Монарх» на майдані Епар.

— Гаразд, — відповів він, швидко збігаючи нагору сходами. — Дай мені тридцять хвилин.

Уїл дивився на Еліс, доки вона не зникла з очей, потім повернувся до будинку. Під дверима кабінету виднілася тоненька смужка світла.

Раптом двері кабінету відчинилися. Уїл хутко заховався між дверима та стіною. З кімнати вийшов Франсуа-Батист і попрямував на кухню. Уїл чув, як вхідні двері зі скрипом відчинилися й одразу ж зачинилися, потім знову стало тихо.

Уїл притис обличчя до шпарки між дверима так, що міг бачити Марі-Сесіль. Вона сиділа за своїм робочим столом і щось розглядала. Ця річ блищала і вбирала світло, коли Марі-Сесіль обертала її.

Уїл зовсім забув про те, що мав би зробити, побачивши, як Марі-Сесіль зняла одну з картин, що висіла на стіні позаду неї. Це був її улюблений витвір мистецтва. У перші дні їхнього роману Марі-Сесіль розповіла Уїлові про неї. На золотавому полотні з бризками яскравих кольорів було зображено французьких вояків, що спостерігали, як падають колони й палаци стародавнього Єгипту. «Споглядаючи Піски Часу — 1798», Уїл і досі пам’ятав її назву.