Розділ «Лабіринт»

Заглибившись у власні думки, Алаїс запалила лампу і підійшла до свого нічного столика. Вона витягла пергамент, чорнило та перо. Пелетьє наполіг, щоб його дочки вчилися читати й писати, бо знав ціну таким умінням ще з часів, коли був на Святій землі.

Оріана переймалася лише тими науками, які конче слід знати придворній дамі — танцями, співом, соколиним полюванням та вишиванням. Як вона завжди казала, писання є справою старих і священиків. Проте Алаїс вхопилася за таку нагоду обома руками. Вона швидко вчилася й, хоча було не так і багато можливостей використовувати свої знання, все-таки тримала їх напоготові.

Алаїс розклала письмове приладдя на столі, вона не розуміла, що написано в пергаменті, навіть не бажала повністю скопіювати роботу, кольори та стиль. Утім, вона могла зробити невелику копію, поки мала таку змогу.

Робота забрала в неї трохи часу, але завершивши її й поклавши аркуш на стіл, щоб висушити атрамент, Алаїс похопилася: будь-якої миті тато може повернуться до Шато з Книгою Слів. Алаїс швидко сховала Книгу там, де звелів батько.

Її улюблений червоний плащ не надавався до цього. Матерія була надто тонкою, а краї дуже опуклі. Алаїс вибрала грубий коричневий плащ. Він призначався для зимового полювання, але це не завада.

Алаїс вправно надірвала позумент і зробила досить велику дірку, щоб запхнути туди Книгу, потім зашила плащ нитками, які їй подарував Саже, і які пречудово пасували до кольору матерії.

Алаїс накинула плащ на плечі. Зараз він лежав нерівномірно, але коли вона здобуде й батькову Книгу, тоді вони урівноважуватимуть одна одну.

Тепер у неї зосталося лишень одне завдання. Повісивши плащ на стілець, Алаїс підійшла до столу перевірити, чи висох атрамент. Розуміючи, що її можуть кожної хвилини перервати, вона склала пергамент і засунула його в букетик лаванди. Потім вона зв’язала його так щільно, щоб ніхто не зміг віднайти пергамент навіть випадково, і знову поклала пучечок собі під подушку.

Нарешті Алаїс задоволено озирнулась: вона зробила все, що мала, і тепер узялася прибирати знаряддя для шиття.

Раптом хтось постукав у двері. Алаїс одразу ж кинулася відчиняти, гадаючи, що то прийшов батько. Натомість побачила на порозі Гільєма, який не був упевнений, що йому тут раді. Знайома напівпосмішка, дещо розгублені, яку маленького хлопчика, очі.

— Можна мені зайти, пані? — спитав він тихо.

Першим поривом Алаїс було кинутися йому на шию. Проте обачність не дозволила їй цього. Забагато було сказано. І надто мало пробачено.

— Можна?

— Цей твоя кімната, — відповіла йому дружина, — я не можу тобі заборонити приходити сюди.

— Так офіційно, — промовив Гільєм, зачиняючи за собою двері, — я б волів, аби ти казала це із задоволенням, а не через обов’язок.

— Так і є... — відповіла Алаїс, дещо вагаючись. Вона втрачала самовладання через жагу, що охопила її, — я щаслива бачити вас, Messire.

— Ти виглядаєш утомленою, — промовив Гільєм, торкаючись її обличчя.

Як легко було б просто зараз здатися. Віддатись йому повністю.

Алаїс заплющила очі, майже фізично відчуваючи, як його руки торкаються її шкіри. Його пестощі були так само легкими, як і шепіт, так само природними, як і дихання. Алаїс уявляла, як вона нахилиться до нього, а він схопить її у свої обійми. Його присутність робила її слабкою, приголомшеною.

«Я не можу. Я не повинна!» — говорила вона собі подумки.