Розділ «Лабіринт»

Алаїс примусила себе розплющити очі.

— Не треба, — прошепотіла вона, — будь ласка!

Гільєм узяв дружину за руку. Алаїс бачила, що він нервується.

— Невдовзі... якщо Господь не перешкодить, усі ми скоро зустрінемося з ворогом віч-на-віч. Коли прийде час, Альзе, Тьєррі, інші — всі ми станемо до бою. І можемо не повернутися.

— Так, — тихо промовила Алаїс, бажаючи, щоб його обличчя не було таким блідим.

— Відтоді, як ми приїхали з Без’єра, я поводився з тобою кепсько, Алаїс, без жодної причини та виправдання. Мені соромно за це, і я прийшов просити в тебе пробачення. Дуже часто я ревную тебе, і ревнощі змушують мене говорити таке, про що я потім шкодую.

Алаїс витримала пильний погляд чоловіка, але змовчала, не знаючи, що сказати.

Гільєм підступив ще ближче.

— Однак ти не рада мене бачити.

Вона посміхнулася.

— Ґільєме, тебе не було поруч зі мною так довго, тож я й не знаю, що відчувати.

— Ти хочеш, щоб зараз я залишив тебе саму?

Алаїс відчула, як їй на очі навертаються сльози, але стримала себе. Бо не хотіла, щоб Гільєм бачив, як вона плаче.

— Гадаю, так буде краще для нас обох, — із цими словами Алаїс дістала з-за коміра свого носовичка і подала йому. — Ще маємо час виправити наші взаємини.

— Час — це та єдина річ, якої нам бракує, моя маленька Алаїс, — промовив він ніжно. — Але, якщо Господь дозволить, я взавтра прийду знову.

Алаїс подумала про Книги і відповідальність, що лежала на її плечах. Як скоро вона покине його. Я можу ніколи більше його не побачити. Струни її серця болісно забриніли. Алаїс вагалася, але раптом обійняла свого чоловіка дуже міцно, неначе хотіла відчеканити його обриси на своєму тілі.

Так само швидко відпустила Гільєма з обіймів.

— Усі в руках Божих, — нарешті промовила вона, — а тепер, будь ласка, йди, Гільєме.

— То взавтра?

— Побачимо.