Розділ «Лабіринт»

— Пробачте мою неввічливість, але я мала впевнитися, що ви не...

— Ваша обережність і мудра, і зрозуміла за цих обставин. А ви хто, пані?

— Алаїс із Каркассони, донька начальника фортеці Пелетьє, що служить віконтові Тренкавелю, та дружина Гільєма Дюма.

— Для мене честь познайомитися з вами, пані Алаїс, — із цими словами Ам’єль поцілував їй руку. — Вас дуже поранено?

— Та ні, кілька порізів і подряпин, хоча моє плече трохи болить, бо я на нього впала.

— А де ж ваш ескорт?

На мить Алаїс завагалась.

— Я подорожую сама.

Ам’єль глянув на неї здивовано.

— Нині не найліпший час, щоб мандрувати без захисту, пані. Ці рівнини кишать французькими солдатами.

— Я не думала, що затримаюся так пізно. Я просто шукала, де б заховатися від зливи.

Алаїс подивилася уверх, раптом усвідомивши, що досі не впало жодної краплини.

— Просто небеса розсердилися, — сказав Ам’єль, простеживши за її поглядом. — Несправжня буря, от і все.

Поки Алаїс заспокоювала Тату, люди де Курсана забрали в мертвих чоловіків одяг та зброю. Вони знайшли їхні обладунки з гербами далеко в лісі, де вони прив’язали своїх коней. Де Курсан підняв кутик матерії кінчиком меча, відкриваючи під шаром бруду срібний візерунок на зеленому тлі.

— Шартр — промовив він із презирством. — Вони найгірші. Як шакали, і їх багато. Нам надходить багато повідомлень про...

Він раптом замовк, недоговоривши.

Алаїс глянула на нього здивовано.

— Повідомлення про що?

— Це не має жодного значення, — відповів він швидко. — Повернімося до міста.

Вони їхали вервечкою до узлісся і далі рівниною.