Розділ «Лабіринт»

Француз хутко вскочив, якраз тієї миті, коли йому в груди вп’ялася груба і важка стріла, розвернувши його, неначе дзиґу. На якусь хвильку він завис у повітрі, потім став падати долі, його очі застигли і скидалися на кам’яні очі статуї. У кутику губ з’явилася єдина краплина крові, що скотилась йому на підборіддя.

Ноги солдата підломились, і він впав навколішки, як для молитви, а потім повільно завалився уперед, неначе зрубане дерево. Алаїс отямилася саме вчасно і відповзла вбік, коли його тіло важко гепнулося на землю.

— Aval! Давай!

Вершники наздогнали й другого француза. Він хотів сховатися в лісі, але йому в спину полетіло ще більше стріл. Одна втрапила йому в рамено, і він зашпортався. Наступна попала в стегно. А третя — у поперек, вона ж і звалила його на землю. Тіло зсунулося уперед, деякий час б’ючись у конвульсіях, і зрештою затихло.

Той самий голос скомандував вершникам зупинитися.

— Arést. Припинити вогонь!

Мисливці вийшли зі своєї схованки.

— Припинити вогонь.

Алаїс звелася на ноги. «Хто це — друзі чи теж вороги?» — промайнула думка. Очільник загону був одягнений у добрий темно-синій мисливський костюм і гарний плащ. Його важкі й на диво чисті черевики, пояс та сагайдак були зроблені зі світлої шкіри й оздоблені в місцевому стилі. Він виглядав як пересічний мешканець південних земель.

Її руки все ще були зв’язані за спиною. Алаїс усвідомлювала, що потрапила не в надто вигідне становище. Її губа розпухла та кривавила, одяг був увесь у плямах.

— Пане, дозвольте висловити вам свою вдячність за допомогу, — промовила Алаїс якомога впевненіше. — Зніміть свою маску, щоб я могла знати свого рятівника в обличчя.

— Оце й уся вдячність, на яку я заслужив, пані? — промовив чоловік, роблячи так, як вона попросила.

Алаїс із полегкістю побачила, що він посміхається.

Чоловік спішився й витяг ножа з-за поясу. Алаїс відступила назад.

— Маю розрізати вузли позаду, — пояснив він спокійно.

Алаїс зашарілася і простягла йому руки.

— Звичайно ж. Mercé[90].

Він коротко вклонився.

— Ам’єль де Курсан. Це ліси мого батька.

Алаїс зітхнула: