Розділ «Лабіринт»

Чоловік подивився на розсип срібла на стежині, потім презирливо сплюнув. Витираючи рот рукою, він зробив ще один крок до неї.

Алаїс підняла меча.

— Попереджаю тебе: не наближайся! — крикнула вона чоловікові, вирізаючи лезом вісімку у повітрі, щоб він не зміг підійти ближче.

— Ligote-la[83], — наказав той своєму спільникові.

Алаїс похолола. На якусь мить її відвага зникла. Це були французькі солдати, а не прості горлорізи. Раптом у її пам’яті промайнули всі ті лячні історії, які вона чула дорогою.

Утім, вона оговталась і ще раз змахнула мечем.

— Не підходь ближче, — крикнула твердим від страху голосом, — я вб’ю тебе раніше, ніж...

Алаїс раптом розвернулася й кинулася на другого чоловіка, що підбирався до неї ззаду. Заверещавши, дівчина вибила палицю з його рук. Він заревів і, витягши ніж із-за поясу, кинувся на неї. Схопивши меч обома руками, Алаїс різко опустила його вниз, просто на руку чоловіка, кидаючись на нього, неначе ведмедиця на полюванні. З його руки бризнув фонтан крові.

На мить Алаїс відвела руку, замахнувшись для наступного удару, аж раптом в її голові спалахнули фіалкові й білі зірки. Від удару вона нахилилася вперед, а потім їй на очі навернулися сльози, коли її поставили знову на ноги, шарпонувши за волосся. Біля шиї вона відчула холодне лезо.

— Putain, — прошипів чоловік і вдарив її в обличчя скривавленою рукою. — Laisse-tomber[84]. Кинь його!

Не маючи вибору, Алаїс кинула меч додолу. Інший чоловік зажбурнув його подалі, а потім витяг із-за поясу порожній льняний мішок і надягнув їй на голову. Алаїс відчайдушно борсалася, та кислуватий запах тканини і порохнява забили їй рот, змусивши кашляти. Але дівчина все ще намагалася вирватися, поки перший чоловік не вдарив її в живіт і вона не зігнулася навпіл на стежці.

Алаїс більше не могла опиратися, бо чоловіки зв’язали їй руки за спиною та скрутили зап’ястки.

— Reste-là[85].

Чоловіки десь ізникли. Алаїс чула, як вони порпалися в її дорожніх сумках, підіймали шкіряні клапани та викидали на землю не потрібні їм речі. Вони про щось розмовляли або й сперечалися: важко було зрозуміти їхню грубу мову.

«Чому вони мене не вбили?» — подумала дівчина.

Одразу в її голові знайшлася відповідь, мов непрохана страшна примара:

«Спершу вони трохи розважаться.»

Алаїс розпачливо намагалася послабити свої пута, знаючи, що навіть якщо вона звільниться, то не зможе втекти далеко. Вони швидко її наздоженуть. Тепер чоловіки сміялися, пили. Вони не поспішали.

З очей дівчини полилися сльози відчаю та безнадії. Її голова втомлено упала на землю.

Спочатку Алаїс не могла розібрати, звідки лине шум. Потім вона зрозуміла: це коні. Вона чула цокіт їхніх підкованих копит, що мчать галопом по рівнині. Вона притислася вухом до землі. П’ятеро, може, шестеро коней, що скачуть до лісу.