Розділ «Лабіринт»

Почувся звук — потріскування сухих гілок, неспішна хода загнузданого коня, стукіт залізних підків на копитах.

Чоловік з повним ротом гнилих чорних зубів повільно попрямував у напрямку звуку, щоб роздивитися краще, хто там їде. На деякій відстані він побачив фігуру на гнідому арабському скакуні, що прокладав собі шлях крізь ліс. Чоловік зловісно посміхнувся. Можливо, їхній sortie (виїзд) зрештою не буде простим марнуванням часу. Одяг вершника був простим і коштував не багато, але такий кінь міг би принести гарні гроші.

Чоловік пожбурив каменем у свого товариша, що ховався на іншому боці дороги.

— Lève-toi! — сказав він, киваючи головою у бік Алаїс. — Regarde[80].

— Поглянь сюди, — знову пробурмотів чоловік. — Une femme. Et seule[81].

— Ти певен, що вона сама?

— Я не чую інших звуків.

Двоє чоловіків підняли кінці линви, що, прикрита листям, лежала поперек дороги, і причаїлися, чекаючи, поки дівчина під’їде ближче.

Сміливість зрадила Алаїс, коли стежина заглибилася у лісові хащі.

Верхній шар грунту був вологий, хоча дорога під ним усе ще лишалася твердою. Листя вздовж стежки шурхотіло під копитами Тату. Алаїс спробувала зосередитись на заспокійливому щебеті пташок на деревах, але волосся на її руках і потилиці ставало дибки. У такій тиші було щось загрозливе, а не заспокійливе.

«Це просто твоя уява», — втішала себе дівчина.

Тату також відчувала загрозу. Зненацька щось вилетіло з-під дерева зі звуком стріли, випущеної з лука.

Що це? Вальдшнеп чи змія?

Тату здійнялася на задні ноги, розмахуючи передніми копитами у повітрі та іржучи від страху. Алаїс не мала часу якось зарадити; капюшон злетів з її голови, а руки впустили повід, коли вона падала із сідла. Вона гепнулася на землю так, що аж дух забило, гострий біль пронизав плече. Важко дихаючи, дівчина перевернулася на бік і спробувала встати. Їй слід було втримати Тату до того, як кобила стала дибки.

— Тату, doçament[82], — закричала Алаїс, поступово зводячись на ноги, — Тату!

Хитаючись, Алаїс метнулася вперед, але раптом заклякла на місці. На стежці стояв чоловік, заступаючи їй прохід. Він вишкірив страшні чорні зуби. В руці він тримав ніж, тупе лезо якого було темно-коричневим на кінчику.

Праворуч від себе вона почула якийсь рух і, скосивши очі, побачила другого чоловіка зі скаліченим лицем, що тримав Тату за повід і розмахував палицею. Від його лівого ока й аж до кутика рота проліг страшний нерівний шрам.

— Ні! — почула Алаїс власний крик. — Залиште її!

Незважаючи на нестерпний біль у плечі, її правиця віднайшла руків’я меча. Дай їм те, чого вони хочуть, й вона, можлаво, не скривдять тебе. Чоловік зробив крок ближче до неї. Алаїс витягла свого меча й окреслила ним у повітрі дугу. Дивлячись просто в обличчя нападникові, вона дістала зі свого гаманця жменю срібних монет і кинула їх на стежку.

— Ось, візьми. У мене немає більше цінних речей.