Розділ восьмий

Саша глянув на товариша. Підвів брову.

— Ну так, я розумію, як це звучить. Чудово розумію. Але мені воно не дає спокою. Знаєш, що там зараз відбувається, у місті з’явився серійний вбивця, уже знайшли два трупи, нині я прочитав, що люди перестали відпускати дітей до школи, справжня істерія. Розумієш, може, це й нічого такого, напевне нічого, але все-таки? Чому не перевірити, га?

— Завивання, кажеш? Окей, я скажу старому, нехай повідомить там лягавих, може, щось із того й буде. Щось іще?

— Виття, переважно виття, трохи на вітер схоже, трохи на стогін, трохи на крик. І ще якийсь звук, тоді я не міг зрозуміти, що воно таке, занадто тихо, але нині вранці я почув схожий, і пригадав собі.

— Ну?

— Гавкіт. Собачий лютий гавкіт, так, ніби в тих підземеллях тримають пекельних собак, або якісь вовкулаки живуть. Так, я розумію, як це звучить.

2

Розмова була коротка, ділова, і Шацький зрадів, що йому вдалося вмовити Мишинського приїхати з Варшави. Розумний, тямущий хлопець, трохи не вписувався у створений самому собі імідж. Роман був класною, доброю людиною, не здатною нікого скривдити, зате здатною дивуватися, якщо хтось заподіє кривду йому. А намагався вдавати досвідченого чувака, холодного й меркантильного циніка, якого цікавить виключно професійність у власній роботі й більше нічого. Роль узагалі-то пристойна, особливо в його випадку, але сенс має тільки тоді, якщо вміти її грати природно. Шацький умів, а Мишинський — ні. На щастя, його акторські здібності були тут найменш важливі.

Шацький вийшов з кабінету, щоб помити чашку від кави, і зробив це настільки різко, що зіштовхнувся в коридорі з Басею Соберай. З її рук випав маленький пакуночок. Теодор нахилився підняти його — картонна коробочка з поштовою наклейкою скидалася на величеньку книжку, але була легенька, мов порожня всередині. Вишуканим жестом повернув пакунок.

— Будь ласка, ось те, що ви загубили.

І з подивом помітив, що Бася почервоніла, мов дівчинка-підліток, яку зненацька застукали за делікатними інтимними справами. Вона вихопила пакуночок з рук Шацького.

— Будь ласка, стежте, як ви ходите, пане.

Йому хотілося відгавкнути, але тут відчинилися двері кабінету Міщик, начальниця визирнула й зробила рішучий жест: мовляв, учня викликають до директора. Він і пішов, продовжуючи тримати в руці порожню чашку з логотипом варшавської «Легії». У Міщик сидів схожий на бомжа суб’єкт зі спухлою фізіономією алкоголіка, який вочевидь був переконаний, що його нехлюйність сприймається всіма як така собі спортивна елегантність. Він викликав огиду. Побачивши Шацького, підвівся й привітався, мов із давнім знайомим.

— Я вболіваю за «Полонію», — сказав, киваючи на чашку.

— Пробачте, за кого?

— Ну... за іншу варшавську команду.

— Як це? Адже у Варшаві лише одна команда, — пожартував Шацький, але той не зрозумів.

— Пан редактор приїхав з Варшави, пише довгу статтю про нашу справу, — Міщик поспішила кретинові на допомогу. — Я пообіцяла, що він може розраховувати на п’ятнадцять хвилин вашого часу, пане прокуроре, не більше.

Шацький скипів, проте ледь усміхнувся й запропонував залагодити все відразу, бо це дозволить йому швидше повернутися до службових обов’язків.

Спочатку розмова точилася навколо слідства, механізмів діяльності у випадку підозри про серійного вбивцю та різних нюансів кримінального права. Шацький відповідав на питання чітко й швидко, попри всі намагання журналіста не дозволяв, щоб інтерв’ю перетворилося на приємну розлогу розмову, різко відкидав усі спроби перейти на «ти». Він чекав невідворотного, тобто переходу до єврейських мотивів і польського антисемітизму. Невідворотне підтвердило свою семантичну роль і таки настало.