Розділ восьмий

— Авжеж, тектонічні рухи. Я можу вам ще чимсь допомогти? Бо якщо ні, — тут він злостиво всміхнувся, — то я хотів би зачинити наш місцевий центр сейсмічних досліджень.

11

Він розумів, що справи кепські. У житті йому довелося подивитися не один документальний фільм про війну, щоб утямити, що справи дуже й дуже паскудні. Зараз його організм працює в іншому режимі, у жилах більше гормонів, ніж крові, біологія прагне дати йому максимальні шанси вижити. Але насправді в нього відірвані кінцівки, бебехи лежать у калюжі, він не може розплющити очей, якщо побачить все це, то в нього напевне почнеться якась істерика й він спробує повзти з відірваною ногою або силкуватиметься запхнути кишки назад, досередини. Трохи шкода, що все так закінчується, та з іншого боку, може все-таки існує якесь «потім» або якесь «від початку», хтозна.

— Уставай, Тео! Не можна тут залишатися! — біле світло засліпило його навіть крізь повіки, Шацький затулив обличчя долонею, подумавши, що його рука все-таки на місці, а це вже добрий знак.

— А мої ноги? — безглуздо запитав він.

— Що твої ноги? Уставай на свої ноги, треба винести звідси Марека, може, ще є шанс його врятувати. Швидше, Тео, благаю! — у голосі Соберай з’явилися плаксиві, істеричні нотки.

Прокурор Теодор Шацький закашлявся й наважився розплющити очі. У повітрі було повно лесової пилюки, промені ліхтариків утворювали в ній лінії, якісь білі тунелі. Обличчя Басі Соберай було вкрите щільним шаром лесу, на ньому блищали перелякані очі, вологі вуста, які та весь час облизувала, і місце, де з носа висіла шмаркля. Сам Шацький був запилюжений, одяг пошматований, але тіло неушкоджене, він міг ворушити руками й ногами, от тільки голова страшенно боліла, і ще спина в тому місці, де він врізався в стіну. Насилу підвівся, у голові запаморочилося.

— А Вільчур?

— Перев’язує Марека.

— Біжи нагору якомога швидше, виклич швидку. До місця, де собаки, дорога пряма, потім треба дивитися на стрілки. Тримай, — і тицьнув їй свого «Глока».

— Ти що, здурів?

— По-перше, інші собаки, по-друге, злочинець. Не сперечайся, біжи! — він підштовхнув її до виходу і, похитуючись, подався в бік тунелю, де зник Дибус, там видніло світло ліхтариків і лунали болісні зойки.

Вільчур схилився над тілом хлопця, один ліхтарик був на чолі, другий прилаштований на купі уламків, які залишилися після вибуху й заблокували вхід до дальшої частини печер. Почувши кроки, поліцейський обернувся до Шацького, він був так само вкритий пилюкою, як і всі, але його довгасте, зморшкувате обличчя виглядало ще жахливіше; вуса й світлі очі надавали йому вигляду ритуальної маски. Шацького вразило, що очі Вільчура були сповнені непідробного болю. Старий інспектор наче страждав через те, що до того злощасного коридору потрапив не він, а молодий хлопець, усе життя якого було ще попереду.

— Він і досі в шоковому стані, але якщо в нього є бодай якісь шанси, протягом п’ятнадцяти хвилин він мусить бути на операційному столі, — сказав поліцейський.

Його слова вселяли оптимізм. У Дибуса був відкритий перелом однієї руки, светр помітно просякнув кров’ю, а з дірки в обличчі визирала відкрита щелепа. Та найгірше виглядала відірвана під коліном нога. Шацький не міг відвести очей від білої, розтрощеної кістки, яка стирчала з кукси.

— Я перетягнув пов’язкою стегно, перев’язав рану на животі, хребет, здається, неушкоджений, бо він реагує на біль, здається, що артерії теж не постраждали, це добре. Але довго він так не витримає.

Шацький повернувся й оглянув «кімнату Шиллера», навіть не звертаючи уваги на труп. Він шукав чогось, аби зробити імпровізовані ноші, погляд упав на дверцята собачих кліток. Зняв їх із завіс, розіклав поруч на землі й так зчепив, що вони утворили конструкцію завбільшки із садову хвіртку. Невеличку хвіртку. Вільчур спостерігав за його діями.

— Добре, що він коротший, — зловісно захихотів поліцейський, а Шацький усупереч собі відповів таким самим сміхом, який не мав нічого спільного із чорним гумором, зате був ознакою переляку й зростаючої істеричності.

Треба було поквапитися.

Обережно перенесли непритомного Дибуса на ноші й підняли з обох боків. Тягар виявився нестерпним. Хлопець був ставний і кремезний, а клітки зроблені з міцних сталевих прутів. Рушили вглиб коридору, Шацький злегка накульгував. Зробивши кілька кроків, помітив, що біль стегна небезпідставний, бо холоша його костюмних штанів поступово просякала кров’ю.