Розділ восьмий

— Підемо вже? — тихо запитала Соберай.

— Ми однаково тут нічого не зробимо, — проскрипів, підводячись, Вільчур і зиркнув на годинника. Його знервованість і нетерплячість геть не підходили до звичайної незворушності. — Треба викликати спеціалістів, щоб прислали рефлектори, торбинки для речових доказів. Приміщення й усе довкола треба оглянути, гадаю, що тут буде й місце, куди потрапили Будник із дружиною, там повинні залишитися якісь сліди.

— Може, навіть більше, ніж нам здається, — Шацький повільно обернувся, освітлюючи приміщення. — Досі ми діяли на умовах, продиктованих убивцею, знаходили все прибране й спеціально приготоване для нас, а на це місце натрапили зарано.

— Чому?

— Оте клацання, яке ми чули, перш ніж на нас напали собаки, дивіться, на клітках є якийсь годинниковий механізм, він відкрив їх перед нашим приходом. Проте якби не хлопчина з геніальним музичним слухом, ми б сюди не прийшли. Собаки порозбігалися би підземеллями, ще трохи пожили, може, з’їли рештки Шиллера, може, їм вдалося би якось вийти з лабіринту, а ми знайшли би їх над Віслою і це була би ще одна загадка. А якби й не знайшли, нам напевне підказали би. Хай там як, ми напевне прийшли сюди зарано і це напевно суперечило планам убивці. Ми повинні цим скористатися і якомога швидше викликати техніків.

— І попередити їх, аби були обережними, — додала Соберай.

— Хе, я знав, що цей збоченець не сидів тут при свічці! — пролунало з бічного коридору, у якому непомітно зник Дибус. — Ходіть сюди, я знайшов акумулятор!

За цю тисячну частинку секунди, яка була потрібною, щоб поєднати факти, Шацькому аж розжарилися нейрони. Але Вільчур виявився швидшим за нього.

— Облиш! — надсадно загорлав поліцейський, Шацький ніколи не чув такого крику. Він закричав запізно.

Спочатку прокурор Теодор Шацький побачив білий спалах, потім пролунав вибух, а тоді ударна хвиля гепнула ним об стіну, мов ганчір’яною лялькою. Рештки свідомості відзначили неймовірне почуття полегші, те, що він поринав у темряву, означало, що йому перестане боліти. Може, на хвилину, може, назавжди — але перестане.

10

Скидалося на те, що все, чого можна було довідатися в сандомирському архіві, він уже знайшов. Час рушати далі, на щастя, йому імовірно не доведеться виїздити за межі воєводства, аби здобути всю потрібну прокуророві інформацію. Хтозна, якщо йому пощастить, завтра роботу буде завершено. Смішно, допомога правоохоронним органам у складній справі виявилася простішою, ніж традиційні пошуки гербової шляхти.

Він міг залишити всі документи в читалці й піти, так він робив завжди, та цього разу взяв їх під пахву й повернувся до молитовного залу. Навіщо? Йому явно передався настрій кримінального слідства, що в непричетних завжди викликає підвищену підозріливість, обережність і параною. Не хотів залишати потрібні прокуророві документи на видноті, аби будь-хто міг до них зазирнути. Будь-хто, тобто сам убивця, його спільник чи наближена до них особа. Крім того, його дратувало, що головний зал архіву продовжував викликати в нього страх, і він не міг спокійно про це думати. Невже він справді такий полохливий? Один дивний випадок, один побачений у тумані труп, та ще й здалеку — і він тремтить, як стара баба.

Тому Роман Мишинський рішучим кроком переступив через поріг важких сталевих дверей і увійшов до головного приміщення синагоги. При світлі пообіднього сонця у вікні воно більше не виглядало страшним, зате здавалося добряче запилюженим. Намальовані на склепінні знаки Зодіаку не були похмурими чи грізними, а лише невправними, виконаними невмілою рукою майстра з вісімнадцятого століття. Попри це Роман почувався не досить упевненим, піднімаючись хисткими східцями нагору — бо ж іпотечні книги були найвище, біля отих клятих містків і триклятих вікон, звідки видно трупи.

Він поклав документи на відповідне місце і став біля «свого» вікна, вирішивши, що сприйматиме це як своєрідну психотерапію. От, будь ласка, я стою й зі мною все гаразд. Місце як місце, усе окей.

І цієї ж миті риштованням пробігла якась дивна вібрація, уся конструкція затріщала по спаяних і скріплених швах, місток відірвався і з гуркотом вдарився об підвіконня, наче запрошуючи пошукати нових небіжчиків.

Роман Мишинський підстрибнув і перелякано скрикнув.

— Ви що тут, здуріли, чи як? — унизу стояв директор архіву й осудливо дивився на нього.

— А що я? Що я? Хіба я винен, що у вас тут якісь тектонічні рухи?

Докір зник з директорових очей, зате з’явилася легенька поблажливість до цього явно несповна розуму дивака.