Розділ восьмий

Це не була відсутність туги, бо якби Гельця могла телепортувати на коліна до свого батька, то миттєво би це зробила. Це був бунт, витіснення, спроба з’ясувати, що можна собі дозволити. Напруження емоцій, які пов’язували її з батьками до меж витривалості й перевіряння — витримають чи ні. А ще демонстрація лояльності до матері, можливість сказати: глянь, я приймаю твоє життя, мені подобається Томек, а тато поганий, тато нас покинув, покараймо його.

І вона, звісно, могла із цим погодитися, це було так зручно — пригорнути доньку, нехай би стала на її бік, вони удвох порахуються з негідником, пліч-о-пліч. Але ця зручність була підступною. Гельця до цього непричетна, вона не повинна вникати в їхній конфлікт, нехай будує своє життя з татом і мамою, навіть якщо ті більше не стоять поруч, обнявшись.

— Авжеж, обов’язково. До того ж, ти сама цього хочеш, не розумію, чого ти так розійшлася.

— Ну, бо цей автобус так довго їде. А так я могла би поїхати з Томеком на байдарки. Уже тепло, він обіцяв, що ми поїдемо по теплому.

Вероніка усміхнулася, але в душі її аж чорти брали. Доньчина прихильність до її нового чоловіка дратувала до неможливості. Від розповідей колег, які знайомили дітей з новими партнерами, їй аж волосся ставало сторч, а в неї все виглядало аж надто ідилічно. Та попри це її аж тіпало від Гелиних дифірамбів. Вероніка не розуміла, чому це так на неї впливає, доведеться поговорити із психологом. А може й ні, може, це тому, що вона досі його кохає, досі відчуває з ним зв’язок, а до Томека їй байдужісінько, вона ж бо знає, що все це показне, нещире, розраховане на те, аби втерти носа сивому гівнюкові. І раптом її донечка посеред цієї ідилії, у той час, як її мати досі не зазнала нормального оргазму в обіймах нового партнера, просто захоплена абсолютно чужим для неї чоловіком. Хай йому грець!

— От, що я тобі скажу, доню. Ти поїдеш, і гарненько розважишся, побачиш нові місця й викинеш таткові свого нового коника, як-от мені в понеділок, аби він розумів, що його донечка виросла. Та й для нього якась різноманітність, сидить, бідолаха, весь час в тому кабінеті, нудьгує, треба його трохи розворушити, га?

9

Поранена рука боліла нестерпно, біль розливався догори хвилями, наче дурний собацюра продовжував висіти, учепившись у долоню. Прокурор Теодор Шацький щиро сподівався, що на сьогодні найгірше минуло.

Сліди собачих пазурів привели їх до невеликої зали, схожої на ту, що біля семінарії, де почався їхній похід. Там були три саморобні клітки, трохи собачого лайна, море крові й труп Єжи Шиллера. Знахідку кожен сприйняв по-своєму: Дибус блювонув, вивертаючи назовні всю свою травну систему. Бася вимкнула ліхтарика, щоб нічого не бачити. Вільчур закурив сигарету. Шацький, відчуваючи неймовірну втому, викликану зниженням рівня адреналіну в крові, сів на одну із кліток і простягнув руку по сигарету. Вільчур послужливо відірвав фільтр і простягнув прокуророві запальничку. Спершу Шацький хотів відмовитися й попросити сигарету з фільтром, але махнув рукою й закурив. Дим угамував нудоту, яка підкочувала до горла, видмуханий крізь ніс, ненадовго заблокував нюхові рецептори, дозволяючи відпочити від трупного смороду. Щацький з подивом відзначив, що «Кемел» без фільтра смакує краще, ніж звичайний. Ба більше, узагалі смакує.

— Де ми зараз? — запитав ще й тому, щоб Дибус міг переключитися, бо Шацький не хотів бачити панічного страху, виразно помітного в очах хлопця.

Дибус витягнув карту, поцятковану різними кольорами й розіклав її біля прокурора.

— Саме в цьому місці я ніколи не був, дійшов сюди, — показав точку на карті поза міськими мурами, неподалік перетину Замкової й Староміської. Якраз недалеко від покинутої садиби. Наскільки пригадував Шацький, там була галявина.

— Там нічого немає, — сказав він.

— Тепер немає, — погодився Дибус. — Але раніше там був цілий район. Дерев’яні будинки, тому нічого й не залишилося. А це приміщення влаштував собі певне якийсь захланний купець, котрий вирішив, що грабіжники шукатимуть передусім під будинками багатіїв, а не під хатами бідноти на Підваллі.

— Треба перевірити, чи можна якось звідси дістатися до будиночка на Замковій, костьолу й дому Будника на Кафедральній. Мені здається, що ми встановили, яким чином тіла переміщалися з одного місця на друге.

— Ти впевнений? — Соберай трохи отямилася, але й досі була страшенно бліда.

— Мабуть, що так. Мені відучора не давала спокою одна деталь, а саме труп Ельжбети Будник. Під нігтями в неї був пісок, так жовтий морський пісок. Під час розтину я на це не звернув уваги, пояснив це собі тим, що їй, може, подобалося порпатися в землі, або що це пісок з місця злочину. Але нині вранці я перевірив біля кущів під синагогою, і в неї у садку. В обох місцях звичайна чорна земля.

— От тут — інша справа, — буркнув Вільчур, шкрябнувши по стіні, під нігтем залишилося трохи жовтуватого лесу.

— Точно, — Шацький подався в куток приміщення, подалі від трупа, щоб докурити сигарету.

Лише тоді зробив те, на що досі не міг наважитися. Глянув на труп Шиллера, присвітивши собі ліхтариком. Бізнесмена-патріота можна було впізнати лише тому, що його прикували до стіни досить високо, і собаки не зжерли йому обличчя. Решта, від грудної клітки вниз, була кривавим обрубком, Шацький не міг примусити себе здогадуватися, які саме частини тіла були порозкидані по долівці. Нехай цим займаються спеціалісти.