Розділ сьомий

Кафедральний собор Різдва Пресвятої Діви Марії в Сандомирі нагадував цими днями фортецю в облозі. Довкола паркана вешталися журналісти, вхід до будівлі стерегли монахи, довірені світські особи й нашвидку виготовлені таблички, що інформували про «заборону фотозйомки», «заборону відеозйомки», «заборону порушення спокою в храмі Божому», «заборону перебування в храмі поза годинами літургії». Шацький увійшов досередини, скориставшись тим, що звідти саме виходила екскурсія пенсіонерів. Він приготувався щось пояснювати й навіть витягнув з кишені піджака посвідчення, але його ніхто не зачепив. «Може, упізнали в мені свою людину, безстрашного шерифа, що не кланяється євреям», — в’їдливо подумав він, проходячи крізь портал. Зупинився в бічній наві, чекаючи, доки очі звикнуть до напівмороку.

Він був сам. Ну, майже сам. Одноманітне човгання підказало, що старі знайомі з попередніх відвідин нікуди звідси не поділися. Справді, із-за колони, що відокремлювала його від бічної нави, вийшов сумовитий чоловік і заходився мити підлогу, за кілька хвилин мокрий слід відрізав його від західної стіни костьола, де був бабинець, хори, чудовий орган, а під ним аж ніяк не чудові картини Карло де Прево, богомаза й любителя жахів. Одна з них була цнотливо закрита бордовою завісою. Шацький рішуче рушив туди. Сумний чоловік перестав мити й глянув на нього порожнім поглядом.

— Не по мокрому, — застеріг він, та домігся лише того, що Шацький махнув рукою й ступив на мокру підлогу, навіть не сповільнивши ходу. Виглядав він дуже зухвало, але підсковзнувшись, похитнувся й розпачливо замахав руками. Урятувало його тільки те, що він устиг схопитися за колону.

— Я ж казав — не по мокрому, — безбарвно повторив чоловік, немов бачив такі сцени сотні разів.

Шацький не відповів, підійшов до завіси, відчепив портрет Івана-Павла II і поставив під стіною.

— Гей, що ви робите, не можна! — закричав чоловік. — Біжи по ксьондза-каноника, Жасмино, знову якісь хулігани прийшли.

— Теодор Шацький, районна Сандомирська прокуратура, проводжу слідчі дії! — гукнув у відповідь Шацький, простягаючи посвідчення чоловікові, який біг до нього. І думаючи одночасно, що маючи тисячу можливостей, аби вгадати ім’я сумовитої жінки, яка мила підлогу сандомирського костьолу, він однаково би не вгадав.

Чоловік зупинився, не впевнений, як покарати зайду. Але й помітно зацікавлений у подальшому розвитку подій. Шацький тим часом зібгав у долонях плюшеву завісу й щосили шарпонув. Більшість защіпок відпустили, завіса віддала останній подих у вигляді хмари пилюки і впала. Промені сонця, які пробивалися крізь високе вікно, пронизали стовп пилюки, перетворивши його на сліпучу масу світляних порошинок, крізь яку нічого не було видко. Шацький закліпав очима, відступив на два кроки, аби краще роздивитися величезну картину.

Після всіх цих оповідей він сподівався чогось неймовірного, натуралістичної різанини, виразних барв і чітких форм, підсвідомо очікував, що перед очима оживе прадавній забобон, що замість старого полотна він побачить кіноекран, а на ньому фільм не те, щоб про ритуальні вбивства, а про сучасні події. Щось тенькне, щось станеться, з’явиться розв’язок загадки. Тоді як старе полотно виглядало як звичайнісіньке собі старе полотно. Потемніле, з порепаним лаком, на якому грало сонячне світло, окремі обриси важко було розрізнити.

Сумовитий прибиральник стояв, певне, під кращим кутом.

— Боже всемогутній, — прошепотів він і швидко перехрестився.

Прокурор Теодор Шацький підійшов до нього і, замість того, щоб перехреститися, схопив мобілку й зателефонував до Соберай.

— Я в кафедральному соборі. Скажи Вільчурові, щоб прислав мені сюди двох поліцейських для охорони об’єкта, техніків, щойно ті закінчать у Шиллера, а тебе з інспектором чекаю якомога швидше... Неважливо, шкода часу марнувати на балачки, приїжджайте.

Роз’єднався й мобільником сфотографував картину з усіх боків. Тепер, коли очі навчилися вихоплювати із чорної безодні менші чорні обриси, можна було порівняти оригінал з репродукціями. Якраз у цьому випадку розміри мали значення. Репродукції він бачив на екрані маленького лептопа або в книжках, тут зображення ритуального вбивства було завбільшки із десять квадратних метрів, стільки, скільки невелика кімната у квартирі. На перший погляд здавалося, що, за іронією, ця картина виявилася найбільш вдалою композиційно й художньо, хоча, змальовуючи мучеників, де Прево залишився вірним своїй пристрасті до стилю коміксів. Шацький упізнав окремі етапи легенди про криваве жертвоприношення. Праворуч двійко юдеїв займалися постачанням жертв. Один з них, вочевидь багатший, у капелюсі й плащі, пропонував матері купити в неї немовля. Другий принаджував хлопчика чимсь, що скидалося на цукерку або іграшку, водночас хапаючи малого за щелепу жестом покупця рабів. Навпроти юдеї вбивали чи катували (а може, і те й інше) дитину, яка лежала на простирадлі. Центральне місце композиції займала, звичайно, наїжачена гвіздками бочка, що нагадувала морське чудовисько, з пащеки якого видніли пухкенькі дитячі ноженята. Кров скапувала до миски, що її тримав щасливий власник здоровенного шнобеля. Змальовуючи ці жахіття, де Прево перевершив сам себе. На землі валялися дитячі трупики, моторошне враження справляло розшарпане собаками дитяче тільце. Із собачого писка стирчала відірвана нога, на десерт чекала друга ніжка, руки й голова, усе окремо.

Проте Шацький фотографував не для того, щоб завжди мати при собі цей вражаючий витвір мистецтва. Фотографував, бо вздовж картини було нашкрябано червоним гебрайський напис:

Іржаві літери сяяли на сонці, мов кармазиновий неон, справляючи моторошне враження, і Шацького не здивувала реакція сумовитого прибиральника, хоча він і подумав, що це була типова реакція католика, який угледів гебрайські літери, наче ті збиралися зійти з полотна, прокрокувати навою і ще раз убити Господа нашого Ісуса Христа, амінь.

Соберай і Вільчур з’явилися за кілька хвилин, одночасно із ксьондзом-каноником та вікарієм, яких привела Жасмина. Це була дуже несподівана пара. Почувши слова «каноник» та «вікарій», Шацький сподівався комедійних героїв, жвавого гладунця й капловухого молодика. Тим часом перед ним стояли викапані Шон Коннері та Крістофер Ламберт, які наче щойно зійшли з кадрів «Безсмертного». Обоє шалено привабливі.

Після нетривалої суперечки присутні з’ясували, що всім буде краще, якщо про це ніхто нікому нічичирк, і лише це розрядило напругу. Слідчі зайнялися слідством, а священнослужителі, посилаючись на обов’язок захисту дому Божого, втілились у ролі роззявляк. Не дуже їм це було до вподоби, але перспектива візиту єпископа, який мчав до собору з Кельце, турбувала їх значно більше, ніж присутність поліції та прокуратури. Подейкували, що єпископ був дуже, ну дуже незадоволений. А оскільки був він неабияким холериком, могло виявитися, що проблеми лише починаються.

— Якщо це не фарба, а кров, треба перевірити, чия вона, зробити аналіз ДНК, порівняти із кров’ю жертв і Шиллера. Крім того, кожен сантиметр навколо картини має бути обстежено. Напис зроблено високо, хто б це не був, мусив приставити драбину, залізти під завісу, обпертися, повісити відерце. Це давало десятки нагод, аби залишити слід, і я повинен цей слід отримати. Навіть якщо зараз він видається нам нічого не вартий, пізніше в суді він може виявитися на вагу золота, стати маленькою ланкою у ланцюжку доказів. Тому якщо хтось із техніків писне, що все це марно, гнати під три чорти.

Соберай подивилася на нього без ентузіазму.