Розділ сьомий

— Вимагати чогось у Польщі, — пирхнула зневажливо Згожельська. — Мені вже під п’ятдесят, я можу навіть до суду не дожити.

Що він міг їй сказати? Що найрозумніше — це найняти кого-небудь, щоб добряче бабу налякали? Посміхнувся вибачливо й промовисто глянув на відвідувачку. Насправді він узагалі не повинен був з нею розмовляти. Просто так вийшло, що коли він біля сьомої заходив до прокуратури, щоб о цій ранній порі уникнути журналістів і мати можливість передивитися документи, Зофія Згожельська чекала на сходах. Вона виглядала такою змерзлою й пригніченою, що Шацький не зміг її відправити, мабуть, занадто жалісливим робиться на старість.

Він уже підвівся й хотів попрощатися, але в цю мить двері різко відчинилися, у них стояла задихана Бася Соберай, досі в шапці й шарфику. Розчервоніла, вона виглядала чарівно. Шацький подумав, що при її проблемах із серцем їй не можна так бігати. І що він зовсім не хоче почути те, що вона збирається йому повідомити. Це не могла бути гарна новина.

2

Найгірші були роги. Під час попередніх відвідин вони здалися йому просто міщанськими, така собі маломістечкова прикраса, що її він бачив чи не в кожному будинку. Тепер кожна голова кабана чи оленя, здавалося, глузувала з нього. Зовні Шацький виглядав незворушним, мов залізобетон, зате всередині аж палав жагою знищити все довкола, схопити кочергу й потрощити все на друзки. Аж пальці терпли.

— Їй сімдесят років, звідки ж ми могли знати, пане прокуроре, це не Варшава, тут люди щирі, допомагають одне одному, — повторив поліцейський.

Низькорослий, худенький, з великим носом, він нагадував персонажа коміксів. Шацький заплющив очі, щоб його не бачити. Боявся, що коли ще раз гляне на цю червону носяру й винуваті очі, то не витримає й кинеться на нього. Усе було як поганий сон. Двійко поліцейських відвезли вчора Єжи Шиллера додому, припаркувалися біля хвіртки й приготувалися до нічного чергування. Невдовзі потому, близько одинадцятої вечора, Шиллерова сусідка, літня пані із химерним грецьким прізвищем Потелос, принесла поліцейським термос із кавою. Вона робила так щодня, бо мала добре серце й знала, яка це невдячна робота, до того ж її син був поліцейським у Жешові. Віддала каву, погомоніла трохи, понарікала на хвороби й пішла, побажавши на добраніч. Її слова виявилися пророчими, досить було однієї чашки кави, як поліцейські поринули в глибокий сон, прокинулися лише о сьомій настільки змерзлі, що лікар діагностував відмороження вух, носа й пальців. Що, у свою чергу, яскраво свідчило про якість весни Року Божого 2009.

— Невже Шиллер зустрічався із сусідкою? Пішов до неї й підсипав наркотик до кави?

— Абсолютно неможливо. Ми за ним весь день стежили, по черзі обходили навколо будинку. Витягли його лише тоді, коли треба було з’їздити туди, на Суху, ми там із вами бачилися, пане прокуроре. А потім вона прийшла майже відразу, як за ним зачинилися двері.

За Шацьким щось заскрипіло. Вільчур.

— Нічого не бачила, нічого не знає, геть приголомшена. Слідів проникнення до помешкання теж немає, але вона не впевнена, чи позачиняла всі вікна й двері. Термос і банку з кавою вислали на аналіз. Гадаю, що справа в термосі, жінка стверджує, що сама здивувалася, бо той стояв на столі, а не на сушці. Але в такому віці людина, звісно, недовго дивується.

Шацький кивнув, мовляв, зрозумів. Найдужче дошкуляло, що навіть обматюкати немає кого. У них ніколи не було на Шиллера такого компромату, щоб висунути звинувачення й посадити його, власне, те, що він погодився не виходити з дому, було з боку бізнесмена просто жестом доброї волі. Будь-який суд негайно скасував би рішення про домашній арешт. Ну, взяли поліцейські каву в старої сусідки. То й узяли, він теж би взяв. Найгірше, що невідомо, як розгорталися події. Утік? Хтось викрав? Шацький зрозумів, що насправді сердиться на себе. Може, якби він міркував швидше, краще пов’язував факти, якби зумів добачити те, що вже напевне бачив, але не надав значення... Може, може, може.

— Слідів боротьби немає, — зауважив він.

— Немає, — буркнув Вільчур. — Або вийшов, або його винесли.

— Я про це й подумав. Відішліть до лабораторії пляшки з бару й склянку, яка стоїть на піаніно. Може, йому теж чогось насипали. І залишили відбитки на додачу. Це внесло би приємну різноманітність у розслідування.

— Оголошення про розшук?

— Мови не може бути, досить з нас принижень через цю справу. Не бажаю дізнатися, що черговий головний підозрюваний висить де-небудь на гаку. Відправте до медіа оголошення, що ми розшукуємо важливого свідка в справі, і цієї версії ми й дотримуватимемося. Свідок, важливий свідок.

Із Шиллерової кухні вийшла Бася й підійшла до них.

— І що? — запитала вона. — Гадаєш, це наступний? Теоретично той самий стиль. Жертви безслідно зникають з дому, а за кілька днів з’являються з випущеною кров’ю.

— Припини, цей поки не з’явився. Молися, щоб Шиллера знайшли живого й він у всьому зізнався, аби ми нарешті мали спокій.