Розділ п’ятий

Який же він був розлючений. Оскаженіло стусонув пивну банку, що лежала на тротуарі, якась вагітна красуня глянула на нього осудливо. Авжеж, що вагітна, авжеж, що красуня, наче на зло. Він був змучений, бо щоразу, коли намагався виснувати ланцюжок думок, перед очима з’являлася Клара, руйнувала конструкції й проникала до його свідомості. А що, коли вона вагітна? Може, воно й на краще, зрештою, учорашній вечір був чудовий, може, це означає, що він нарешті осяде біля молодої, вродливої дружини? А якщо це минуще? Якщо насправді вона виявиться дурною провінційною гускою, яка ніколи йому не подобалася і якій дивом вдалося справити на нього гарне враження? Може, це добре, що він її позбувся? Чи у випадку вагітності вона пробачила б йому, чи навпаки, перетворилася б на претензійну мегеру, яка тягнутиме з нього аліменти відром, ніби воду з колодязя? А якщо вона не вагітна, радіти йому, чи шкодувати?

Він сподівався, що тривала прогулянка від лікарні до прокуратури освіжить його, холодне повітря допоможе зосередити думки. Проте було тільки гірше. Звернув з Міцкевича на Косели, за якусь хвилину дійде до місця, сяде в кабінеті Міщик, познайомить її з планом розслідування. План розслідування! Він навіть засміявся вголос. Ага, якраз, план розслідування.

Біля сходів до прокуратури стояв невеликий гурт журналістів, хтось щось сказав, і всі рушили до нього. Потому, як кілька каналів показали його словесну баталію із цією в’їдливою мавпою в зеленому, Шацького почали впізнавати. Він випростався, обличчя зробилося незворушно-кам’яним.

— Пане прокуроре, можна ваш коментар?

— Завтра буде прес-конференція, ми про все вас поінформуємо.

— Це серійний вбивця?

— Завтра. Сьогодні в мене для вас лише чутки, завтра матимемо інформацію.

— Можуть бути чутки.

— Не можуть.

— Убито підозрюваного в скоєнні попереднього вбивства. Це означає, що слідство не просувається?

— Аж ніяк.

— Може, слід закрити школи?

Шацький занімів. Він поволі просувався до входу, але питання було таким абсурдним, що примусило його зупинитися.

— Чому?

— Щоб захистити дітей.

— Від чого, перепрошую?

— Від кривавих жертвоприношень.

— Ви що, здуріли?

Прокуророві Теодору Шацькому здавалося, що він опинився в альтернативній дійсності. Дійсності, яка досі здавалася йому давно забутою й облудною, укритою трупами колишніх демонів. Що ж, досить було зиркнути в щілину, аби переконатися, що людні демони не вмерли, а тільки собі заснули, та й сон цей був навдивовижу чуйним. І тепер вони радісно метляють усіма своїми демонічними хвостиками, бо можуть вислизнути крізь відчинені в Сандомирі двері й побавитися із прокурором Шацьким. Неймовірно. Наскільки глибоко вкоріненими в народній свідомості можуть бути стереотипи, що замінюють мислення, коли через шістдесят п’ять років після Голокосту, через шістдесят три після останнього погрому й через сорок після вигнання всіх єврейських недобитків у 1968 приходить якийсь ненормальний, народжений десь так у сімдесяті, і вірить у криваві жертвоприношення.

— І не здурів, і не жартую, — продовжував чоловік, який своєю хирлявою поставою і чорним кучерявим волоссям якраз нагадував Шацькому єврея з карикатури. Вбраний був у светрик. — І не розумію, чому нам бракує мужності замислитися вголос, чи випадково через стільки років до Польщі не повернулися ритуальні вбивства. Я не кажу, що так воно і є. Я лише запитую.