Розділ п’ятий

Ройська скоса позирнула на чоловіка, жартує він, чи так йому вирвалося. Нічого не сказала, щоб не образити. Замість цього взяла його під руку. Ройська змерзла й думала, чи це теж ознака старості, а чи весна цього року така холодна, кінець квітня, а яблуні в садочку біля кафедрального такі сірі, жодної тобі квіточки, якщо так і далі триватиме, то її бузок, мабуть, у липні заквітне.

Стояли між собором і замком, біля пам’ятника жертвам Другої світової війни, котрий скидався на рекламу гри в доміно. Уранці радилися, чи не піти після служби на прогулянку над Віслою, але зараз, не змовляючись, звернули до міста й почали підніматися Замковою в бік Ринку, їм не треба було пояснювати одне одному, куди йдуть, бо прямували завжди до «Малої». Там, хоч і дорожче, але все якось по-іншому, краще. І пінку на каву посипали цукровою пудрою. Ройська якось довго думала, чи не висповідатися їй, що вона всю службу тільки й мріяла, щоб ця мука скінчилася і вона змогла отримати свою солодку пінку.

— То ми справді говоримо тільки про хвороби? — допитувався Ройський. — Мабуть, що ні, це той Хома так мене настроїв, воно мені аж перед очима стоїть, як він порпається в Ісусові, може, це через ті картини, сам не знаю, не люблю я стояти під квітнем, там, напевне, найгірші муки, той, що на палі, завжди так привертає погляд, ще й щось там стікає по тій палі...

— Янеку! — від обурення Ірена Ройська аж зупинилася. — Та вгамуйся ти зі своїми жахіттями.

Наче підкреслюючи її слова, біля самої голови, на мурі довкола напівзруйнованої садиби, сів синьо-чорний крук, здоровенне пташисько, і схилив набік голову, дивлячись на стареньких. Ті глянули вражено, до птаха можна було дістати рукою. Крук, мабуть, зрозумів, що вчинив дурницю, і швидко зістрибнув по той бік муру. Ройська перехрестилася, на що її чоловік багатозначно постукав себе по лобі. Мовчки продовжували йти догори, і раптом крук повернувся. Цього разу зіскочив до них, промарширував під ногами й заховався за воротами покинутого будинку. Він поводився, як пес, який хоче показати щось господареві.

Ройська відчула занепокоєння й прискорила кроки, але її чоловік, чий зір старів повільніше, ніж дружинин, не зрушив з місця, втупившись у гранітні плити тротуару.

— Ти йдеш чи ні?

— Почекай, здається, тут щось сталося.

Затріпотіли крила, на пощербленому мурі сіли вже кілька круків. Ройський, як загіпнотизований, пройшов під табличкою із попередженням про імовірність того, що будинок завалиться, і увійшов до занедбаного саду. Невеликий двоповерховий будиночок стояв між кущів і теж добряче заріс бур’янами, він руйнувався тут десятиліттями, доки не набув притаманного покинутим будинкам мертвого вигляду. Позеленілий, із де-не-де проваленим дахом, порожніми очницями вікон, він скидався на обличчя потопельника, який на мить виринув із ряски, щоб уполювати чергову жертву.

— Чи ти геть чисто здурів?! Янеку!

Ройський не відповів, розгортаючи сірі гілки кущів, він повільно йшов у бік дому, нога боліла хоч криком кричи, так, що її можна було хіба що безвладно тягнути за собою. На подвір’ї була хмара круків, вони не літали, не каркали, походжали мовчки й вичікувально дивилися. Порожні вікна нагадували про катованих мучеників із собору, їхні випалені очниці, стражденні гримаси, вуста, з яких виривався крик. У нього за спиною Ірена Ройська сварилася, лякала своїм хворим серцем і тим, що більше ніколи не приготує рулету, якщо він негайно не повернеться. Ройський чув, усе розумів, але зупинитися вже не міг. Увійшов досередини, спорохнявілі дошки підлоги не те, щоб скрипнули, а якось неприємно плямкнули.

Якусь хвилину призвичаювався до темряви, вікна були невеликі, де-не-де забиті дошками, хоча надворі й було сонячно, та сюди проникало небагато світла, принаймні на перший поверх, бо вище бив сніп променів, і саме туди попрямував Ройський. Круки залишилися надворі, один, найбільший, стояв на порозі, відрізаючи можливість втечі. Старенький зупинився біля сходів і подумав, що це погана ідея, бо сходинок залишилося небагато, а ті, що залишилися, довіри не викликають. Навіть, якби він був неймовірно легеньким і неймовірно сміливим котом, краще не ризикувати. І все ж рушив догори, подумки докоряючи собі, що він дурний старий дідуган, і давно вже минули ті часи, коли після кожної пригоди, отямившись, він міг сказати «завжди мені все вдається».

Поручень був слизький від вологи й плісняви, годі було вхопитися голіруч. Тож він обгорнув руку шарфом. Перша сходинка зламалася, щойно Ройський ступив на неї, на щастя, він цього сподівався. Друга виявилася цілком міцною, третя теж, до восьмої все було непогано, про всяк випадок вирішив оминути горбату від вологи сьому. Далі — гірше. Дев’ятої не було, одинадцятої та дванадцятої теж. А десята, що ж... зрештою, він задалеко зайшов, щоб розважати, став на ній і швидко підтягнув хвору ногу. Сходинка застережно зойкнула й затріщала, а тоді почала помалу зсуватися, і Ройський відчув, що сповзає по гнилому дереву. Злякавшись, щоб не впасти, він швидко, як на свої роки, перестрибнув через дірку, і в цей момент йому краще було заспокоїтися, але підлога другого поверху опинилася на рівні його очей, і це старого погубило. Аби якомога швидше дістатися фінішу, він швиденько подолав ще дві сходинки, але хвора нога схибила, він утратив рівновагу і, злякавшись, що гепнеться вниз, кинувся до снопа сонячних променів, які вливалися крізь дірку в даху й велике балконне вікно. Щось хруснуло, на жаль, це була не дошка, біль у зламаному зап’ястку пронизав тіло Ройського, розлився гарячою, нудотною хвилею. Стогнучи, він перевернувся на спину, сонце засліпило його, він інстинктивно затулив очі зламаною рукою, біль сіпнув, йому здалося, наче хтось обценьками видирав кістки передпліччя. Скрикнув голосно й притиснув руку до грудей, дихав швидко й судомно крізь зціплені зуби, зробилося зле, під затиснутими повіками сонячні видива змагалися за місце із червоними пелюстками. І все ж йому вдалося звестися на коліна й розплющити очі, перше, що побачив, була колонія крихітних грибів, що виростала зі щілини в червоній підлозі. Картина виглядала настільки абсурдно, що він не міг не засміятися. Дурний стариган, якого дідька він узагалі сюди попхався, і як тепер спуститися униз? Пожежникам доведеться знімати його, як кошеня з дерева.

По спині шмагонув якийсь шматок толю. Ройський уже трохи заспокоївся. Тоді підвівся, вдарившись головою об уламок даху, що звисав досередини. Вилаявся й озирнувся, щоб побачити, що толь, на жаль, був аж ніяк не толем, і не уламком даху. Труп висів на гаку під сволоком, як розрубана туша, тулуб був ув’язнений у бочці, наїжаченій здоровенними цвяхами. Вище бочки тіло було гіпсово-білим, нижче — укрите шаром закреплої крові, на якій радісно вигравало сонце. На рудоволосій голові небіжчика сидів крук і дивився на Ройського блискучим оком-намистинкою. Тоді невпевнено дзьобнув пластир, що безпорадно звисав із лоба.

Ройський заплющив очі. Картина зникла, але негатив залишився під повіками назавжди.

4

Цікаво, чи знайшли вони вже труп? Це не має жодного значення, він просто про це думає. Коли саме знайдуть, нині, або, зрештою навряд, за тиждень, теж не важливо. Вмикає телевізор, знаходить інформаційний канал, стишує звук. Палікот вихиляє «чвертку» віскі, Едельман покладає квіти до пам’ятника Героїв гетто. Дві картинки почергово. Коли знайдуть труп, усе це стане другорядним.

5

Прокурор Теодор Шацький примчав на місце раніше за Вільчура, піднявся драбиною на другий поверх покинутого будинку відразу за поліцейськими. Чутки розходилися швидко, на Замковій уже стояв натовп, люди підходили зусібіч. За Шацьким по драбині видерся Маршалок, огрядний поліцейський із пишними вусами. Перш ніж Теодор встиг віддати який-небудь наказ, Маршалка занудило, якусь мить він боровся, але зрештою обригав себе й свої вуса. «Неймовірно», — подумав Шацький, хоча насправді не мав до нього претензій. Картина була моторошна, чи не найжахливіша з усіх, які йому доводилося бачити за свою кар’єру. Напіврозкладені трупи, потопельники, обгорілі трупи, жертви бандитських розборок і бійок з розчерепленими довбешками — усе це блякло поруч із трупом Гжегожа Будника, що висів на гаку. Іще недавно його розшукувала поліція як єдиного підозрюваного в справі про вбивство дружини.

Шацький дивився на сюрреалістичну у своїй жорстокості картину, мозок, атакований надміром імпульсів, насилу засвоював інформацію, працюючи ніби на сповільнених обертах. Що найдужче кидалося у вічі?