Розділ п’ятий

Кафедральна базиліка Різдва Пресвятої Богородиці в Сандомирі була повною. Один дух і одне серце оживляло всіх вірян — якщо вірити словам із Діянь апостолів, що відлунювали між камінних стін. Та, як це завжди в костьолі буває, ніхто не слухав, усі заглибилися у власних думках. Ірена Ройська дивилася на єпископа Франковського, який сидів у глибокому кріслі, і думала, яким буде їхній новий єпископ, бо цей був тимчасово, потому, як старого перевели до Щецина. Міг би залишатися й Франковський, але невідомо, чи так буде. Подейкували, що він занадто вже пов’язаний із «Радіо Марія». Може й так, але Ройська не забула, як він у Стальовій Волі захищав робітників, як виводив страйкарів таємним тунелем, як його переслідували комуняки. Воно й не дивно, що він їх просто ненавидить, болить йому, коли бачить, що тепер це такі самі порядні поляки, як і ті, що по в’язницях сиділи. А де ж про це говорити, як не по «Радіо Марія»? Ну не на TVN же...

Януш Ройський нарешті відірвав тоскний погляд від лавки, де сиділа його дружина. Йому страшенно боліла нога від стояння, біль розливався аж до хребта, від нирок сягав п’ят. Та що було робити, усі вагітні, усі немічні старенькі з’їхалися нині до собору, а прохати в дружини, аби та поступилася місцем, якось було ніяково. Глянув догори на картини, на якогось бідолаху, що його змій пожирав, на іншого, так вправно насадженого на палю, що вістря вилазило біля лопатки. «От кому довелося настраждатися за віру, то і я годину вистою», — подумав старий. Він нудьгував, хотілося вже піти нарешті на святкову каву до кав’ярні, вмоститися в теплому затишку, побалакати. Хухнув на пальці. Знову холод собачий, ніяк та весна не надійде.

Марія Міщик віруючою не була, а навіть якби й була, то її парафія знаходилася за двадцять кілометрів звідси. Та щось її підбило вранці сюди приїхати. Справа Будника не давала їй спокою, одну руку Міся весь час тримала на мобілці на вібросигналі, щоб не прогавити, коли подзвонять і повідомлять, що цей кошмар нарешті скінчився. А Будник мешкав біля кафедрального, тут була його парафія, тут висіла ця клята картина, через яку її улюблене місто раз по раз згадували, як антисемітську столицю Польщі. Прокурор Міщик стояла в лівій наві між людьми й відчувала на собі пильний погляд Івана-Павла II, чий портрет прикрашав тканину, яка приховувала картину. І думала, чи відчуває він втуплені в нього погляди євреїв, які виточують кров із християнських дітей і запихають немовлят до бочок із наїжаченими вістрями цвяхів. І що би він про все це сказав.

Ніхто про це не знав, але невіруюча прокурор Міщик колись була дуже релігійною, настільки побожною, що перш ніж закінчити юридичний факультет, вчилася в Католицькому університеті в Любліні й прагнула якомога більше дізнатися про свого Бога і свою віру. І що більше дізнавалася, то робилася менш релігійною. Зараз вона разом з усіма слухала сто вісімнадцятий псалом, слухала, що треба дякувати Господу, бо добрий він, бо милосердя його вічне. І згадувала, як колись любила цей псалом. Доки не довідалася, що в католицькій літургії від нього залишилося заледве кілька рядків. Що повний текст стосується божої помочі в боротьбі й помсті, стирання з лиця землі інших народів в ім’я Боже. «Правиця Господня піднялася, правиця Господня об’явила силу». Міщик ледь усміхнулася. Дивно все виходить, католицькі вірні з богомазом-юдофобом захоплено уславлюють свого Бога словами псалма, який насправді є подякою за перемогу Ізраїля над його сусідами. Атож, знання було найзапеклішим ворогом віри, іноді вона шкодувала, що здобула його. Наприкінці заспівала разом з усіма: «Дякуйте Господеві, бо добрий Він, бо вічна Його милість».

Пригнічена своїми релігієзнавчими роздумами, спогадами про втрату віри й усього, що було колись у її житті й залишило хіба що порожнечу, Марія Міщик однією з перших вийшла з костьолу, сіла до машини й швидко поїхала. Саме тому прокурор Теодор Шацький з’явився на місці злочину перед нею.

3

Януш Ройський вочевидь прагнув надолужити понад годинну, якщо не враховувати акламації, мовчанку, тому ще в бабинці заговорив і відтоді не замовк ані на мить. Ройська подумала, що в кав’ярні дасть йому газету, може, це його вгамує.

— Гадаєш, він справді в ньому порпався?

— Що? Хто? У кому?

— Святий Хома. В Ісусові. Ти не слухала проповіді?

— Господи, Янеку, звідки мені знати. У Євангелії так написано, тож мабуть, що так.

— Бо я собі подумав, що це трохи бридко. Ще там якби в руку, та й палець, а то ж до черева запхнув йому цілу долоню. Думаєш, там було пусто, чи він щось відчув? Підшлункову там, чи селезінку? А після воскресіння підшлункова залишається?

— Якщо померти в тридцять три роки, то ні, то хіба після п’ятдесяти людина довідується, що має якісь органи. Як твоя нога?

— Краще, — збрехав Ройський.

— Пробач, що не дала тобі посидіти, я бачила, що тобі болить, але мені так серце тріпоче...

У відповідь Ройський обняв дружину й цмокнув у вовняний берет.

— Я вже геть не знаю, може, наважитися таки на цю операцію.

— Нащо давати себе різати? Казав же доктор Фібіх, що це не смертельно, хоча й неприємно. Та й навіть, як тебе потнуть, то невідомо, чи минеться, може, це нервове.

— Та знаю, знаю, змінімо краще тему. Пам’ятаєш, як ми колись сміялися, що старі люди говорять хіба що про болячки й хвороби. А тепер і я так само, аж самій гидко.

— А от я ні, зовсім ні.