Розділ четвертий

Шацький підвів брову. Або мужик не читав газет, або він ненормальний, або підступно знущається з нього. Інтуїція підказувала, що йдеться про останнє. Погано.

— Ви здивовані? — Шиллер зручніше вмостився на дивані, здавалося, наче він вмощується на власних поглядах. — Ви не витягнете кодекс, не звинуватите мене в розпалюванні ненависті на національному ґрунті?

Шацький не прокоментував. У нього були важливіші справи. Крім того, знав, що Шиллер своє однаково скаже. Це ще той тип.

— Бачте, ми живемо в дивні часи. Після Голокосту кожен, хто наважиться зізнатися в антисемітизмі, автоматично перетворюється на поплічника Ейхманна й салютує Гітлерові, на нього дивляться, як на збоченця, котрий мріє про те, як розділяти родини перед посадкою до телячого вагона. Тоді як між певною обережністю щодо євреїв, їхньою роллю в історії Польщі та сучасній політиці й закликами до погромів і остаточного розв’язання єврейського питання існує певна відмінність, ви згодні?

— Будь ласка, продовжуйте, це дуже цікаво, — заохотив його Шацький, не бажаючи вдаватися у відвертий конфлікт. Щиро він мусив би сказати, що будь-яка спроба оцінки людей через їхню належність до національної, етнічної, релігійної чи ще якої-небудь групи здається йому огидною. І що він упевнений: джерела кожного погрому крилися в культурній дискусії про «певну відмінність».

— Гляньте на Францію й Німеччину. Невже демонструючи обережність до прибульців з Алжиру й Туреччини, вони відразу перетворюються на фашистів і вбивць? Чи, може, це просто громадяни, занепокоєні майбутнім своєї країни, занепокоєні тим, що в них з’являються гетто, зростає агресія, чужий елемент не бажає асимілюватися й нищить їхню культуру?

— Щось я не пригадую, аби в довоєнній Польщі євреї підпалювали брички, організовували мафію й жили з контрабанди наркотиків, — Шацький вилаяв себе подумки, що не зміг утриматися. Дай йому виговоритися, чуєш, дай виговоритися.

— Ви так кажете, бо не жили в ті часи...

— Справді, я трохи молодший за вас.

Шиллер лише пирхнув сміхом.

— Ви не знаєте, як це виглядало. Як поляк з євреєм із сусіднього кварталу не могли порозумітися, бо говорили різними мовами. Як єврейські райони зовсім не нагадували вилизані скансени оригінальної культури. Бруд, злидні, проституція. Зазвичай така собі чорна діра на мапі міста. Люди, яким дуже хотілося жити в розвиненій Польщі, але не хотіли заради цього працювати й боротися. Ви щось чули про єврейські батальйони під час національних повстань? Про євреїв у легіонах? Бо я — ні. Сиділи тихенько й чекали, доки поляки кров’ю зійдуть, щоб зайняти ще кілька вулиць у спорожнілому місті. Гадаю, що коли б я жив у ті часи, то явно не був би їхнім прихильником, незалежно від поваги до Тувіма й Лесьмяна. Так само, як нині не погоджуюся з тим, аби кожен агресивний і ксенофобський крок Ізраїлю на Близькому Сході миттєво пробачався, бо ж вони пережили Голокост. Ви собі уявляєте, що було б, якби німці почали відгороджуватися кількаметровою стіною від турецьких кварталів?

Шацький не уявляв. Ба більше — не хотів уявляти. Про Берка Йоселевича теж розповідати не хотів. Він хотів знайти вбивцю Ельжбети Будник, найкраще з неспростовними доказами, пред’явити звинувачення, написати обвинувальний акт і виграти в суді. Тим часом він сидів у бездоганно обставленій вітальні, де крім банальних оленячих рогів над дзеркалом не було до чого причепитися, вислуховував світоглядні просторікування і його чорти брали. Він відчував, що Шиллерів пафос пояснюється звичкою, уявляв собі гостей за столом, розливання вина щонайменше по п’ятдесят злотих за пляшку, аромат парфумів щонайменше по дві сотні за тридцять мілілітрів, полядвицю щонайменше по сімдесят злотих за кілограм. Шиллер у своїй сорочці щонайменше за триста злотих бавиться запонкою, яка коштує дідько знає, скільки, і питає, що було би, якби німці... Гості притакують, усміхаються поблажливо: ах, як він уміє висловитися, ах, як він уміє сказати, цей наш Юрек.

— Тих часів немає, євреїв теж немає, можете подякувати, кому слід.

— Перепрошую, ви не так мене зрозуміли, — Шиллер здавався прикро вражений реакцією Шацького. — Я антисеміт, але ж не якийсь там збочений фашист. Якби я міг відвернути Голокост, усвідомлюючи, що Польща залишиться зі своїми довоєнними проблемами, я відвернув би, не вагаючись жодної миті. Але зараз, коли це вже сталося й нічого не зміниш, це гнітючий факт, шрам на світовій історії, якби ви запитали, чи зникнення євреїв у Польщі стало для неї благом, я відповім: так, стало. Так само, як зараз зникнення турків у Німеччині стало би благом для наших сусідів.

— Так, польським дітям нарешті нічого не загрожує.

— Ви про ритуальні вбивства? Ви що, за ідіота мене маєте? Гадаєте, що нормальна людина може серйозно сприймати ці дурниці, ці міські легенди про моторошні, буцімто реальні події?

— Кажуть, у кожній легенді є зерно правди, — провокаційно закинув Шацький.

— Розумієте, я про це й кажу. Достатньо слова критики, і я вже, звісно, фашист, ладний крокувати містом зі смолоскипом, репетувати, що польську дитину на мацу викрали. Країна забобонів, брехні, упереджень та істерії. Важко тут бути патріотом.

Шиллер замовк, замислившись над своїми словами й запевне помітивши в них якусь вражаючу навіть для самого себе глибину.

— Шиллер, — благоговійно промовив Шацький. — Питомо польське прізвище.