Розділ четвертий

Він не знав, що відповісти, тому промовчав. У грудях розросталася куля емоцій і виходила з-під контролю. Ніяковість, зворушення, почуття незручності, заздрість, смуток, біль старіння, задоволення від дотику прохолодної руки Барбари Соберай, знову заздрощі — і він не зміг спинити лавини емоцій. І все-таки йому зробилося страшенно прикро, що така звичайна річ, як проведення з кимось ледачого весняного ранку в садку, була не для нього. До біса таке життя.

Соберай вийшов на терасу із двома пляшками пива в руках, потиск його дружини послабився, Шацький лише зараз вивільнив руку з її долоні.

— Мушу вже бігти на цей допит, — лише й сказав він і штивно вклонився.

Прокурор Теодор Шацький швидко пішов геть, не озираючись, дорогою машинально застебнув верхнього ґудзика темно-сірого піджака. Зачиняючи хвіртку, він уже складав сценарій розмови з Єжи Шиллером. Ніщо інше його більше не цікавило.

2

Могили все приховають, а те, що залишилося, стає дуже далеким, мов укритим серпанком таких почуттів, яких він не може зрозуміти. Стільки жалю й запеклості, така жага руйнації, просто прагнення помсти. Щоб чимсь зайнятися, він без угаву, до запаморочення, подумки повторює всі елементи плану, здається, мови немає про якусь помилку, проте страх усе-таки не меншає, напруження не зникає. Хочеться втекти, але план не передбачає втечі. Доведеться чекати. Це очікування жахливе, звуки видаються занадто гучними, світло занадто яскравим, кольори занадто крикливими. Цокання годинника на стіні надокучливе, мов куранти на ратуші, кожна наступна секунда доводить до оскаженіння. Йому кортить витягнути батарейку, але це суперечить планові — поламаний годинник може стати слідом, доказом, вказівкою. Важко, ох як важко витримати.

3

Шацький уже збирався натиснути на кнопку дзвоника, але відсмикнув руку й повільно рушив уздовж паркану. Цікаво, чи спостерігає за ним Шиллер? Він не помітив обличчя у вікні, не бачив, щоб ворухнулася фіранка, камер теж не було. П’є каву? Дивиться телевізор? Читає інтерв’ю з Лешеком Міллером і лається на всі заставки? А може, це той різновид патріота, який ніколи не сягне по «Виборчу»? Якби це він чекав на прокурора, що веде слідство у справі про вбивство, то найпевніше не зміг би зосередитися на буденних справах. Стримів би у вікні або стовбичив на ґанку й перевищував денну норму сигарет.

Будинок Єжи Шиллера стояв на узбіччі яру, бо де ж іще міг би знаходитися дім одного з найвідоміших і найбагатших сандомирян. Судячи з розмірів сусідніх садиб, власник об’єднав три або й чотири ділянки, тож завдяки цьому вишуканий шляхетський будинок був оточений доглянутим садом. Жодних екстравагантних вибриків, жодних гранітних доріжок, басейнів і гротів Діани. Кілька горіхових дерев, весняна, свіжа трава, виноград, який обплутав веранду з одного боку. Якби не характерний портик, що спирався на пузаті колони й не біло-червоний прапор, який сумовито висів на щоглі перед входом, Шацький подумав би, що опинився в Німеччині. Хоча ні, у Німеччині відчувалася б стилізація, пластикові вікна були би прикрашені позолоченими шпросами, а в домі Шиллера відчувалося щось непідробне. Колони здавалися дерев’яними й втомленими часом, дах ледь помітно прогинався під вагою ґонту, весь будинок нагадував гордовитого дідка, який хоча й чудово тримається, проте літа вже не ті. Такий собі Макс фон Сюдов шляхетської архітектури.

Натиснув на дзвоника, господар озвався миттєво, певне, тримав руку на домофоні. «Усе-таки хвилюється», — подумав прокурор.

Єжи Шиллер розповідав нудно й одноманітно, Шацький дав йому можливість виговоритися. Його співрозмовник, усупереч показній щирості й добродушності, здавався досить напруженим і поводився, як пацієнт на прийомі в онколога, який розмовлятиме про що завгодно, аби лише не почути діагноз.

Прокурор удавав доброзичливе зацікавлення й придивлявся до господаря й інтер’єру.

— Ви вже пробачте, що не називатиму місцевості, здається, я все вчинив законно, але мені б, звісно, не хотілося, щоб у когось були проблеми.

— А ви перевезли все чи тільки частину? — поцікавився Шацький, подумавши, що Шиллер занадто балакучий. Долає напруження тим самим способом, який прокуророві доводилося бачити сотні разів.

— Будинок був доволі знищений, він походить із середини XIX століття, неважко здогадатися, що по війні ним ніхто, звичайно, не займався, тож він поступово руйнувався, та заразом йому пощастило, що білоруси не перетворили його на яку-небудь сільраду, гадаю, будинок був просто замалий, крім того, землі там неродючі. Мої фахівці його розібрали, дошку за дошкою, уже тут виявилося, що доведеться замінити й доробити близько двадцяти відсотків конструкції, дах відтворили на підставі кількох довоєнних знімків, які збереглися в родині Вичеровських. Зрештою, нащадки графа приїхали до мене два роки тому, слід сказати, що це дуже приємні...

Шацький відключився. Невдовзі він припинить цю набридливу балачку, але це невдовзі. Поки що він усе відзначав. Тембр голосу Шиллера, низький і оксамитовий, коли той вітався, а тепер дедалі вищий. От і добре, нехай трохи понервує. Обручки Шацький не помітив, ніде не було фотографій жінок, дітей, беручи до уваги, що Шиллер був класично вродливим і заможним мужчиною в розквіті літ, це здавалося доволі дивним. Може, він гей. На користь цього свідчив його старанно дібраний одяг і ненав’язливий, проте вишуканий інтер’єр. Замість картин у визолочених рамах — кілька гравюр та літографій, у тому числі репродукції ілюстрацій Андріоллі до «Пана Тадеуша». Замість предків із шаблями — портрет господаря, стилізований під модного зараз Єжи Дуду-Грача, а може, навіть авторства самого Дуди-Грача, хтозна.

Шиллер закінчив свою нудну оповідку про перевезення садиби з Білорусі до Сандомира й емоційно сплеснув у долоні. «Плюс один, що він таки гей», — подумав Шацький. За мить додав ще один бал, коли господар підхопився, щоб принести цукерки, розкладені — ще плюс один — на маленькому кришталевому тарелі. Мінус один за рухи. Шиллер рухався енергійно й м’яко, але в цьому не було силуваності, а м’якість радше асоціювалася з рухами хижака.

Сів, заклавши ногу на ногу. Сягнув до манжетів сорочки типово чоловічим жестом людини, яка повернулася додому й підводить риску під робочим днем, закотивши рукави. Проте відсмикнув долоню, перш ніж та торкнулася ґудзиків. Шацький зберіг непроникний вираз обличчя, але відчув неспокій. Щось було не так.

— Почнемо, — мовив він, витягаючи диктофон із кишені піджака.

Шацький успішно вдавав, наче йому неймовірно нудно, бо ж насправді так воно й було, але він вирішив приспати чуйність Шиллера й дати тому можливість виговоритися. Занотував особові дані, попередив про відповідальність за складання неправдивих свідчень, ввічливо здивувався, що допитуваному виповнилося п’ятдесят три роки — насправді Шиллер не виглядав більше, ніж на сорок п’ять — і вже хвилин п’ятнадцять, як слухав про стосунки господаря з подружжям Будників. Звичайні суцільні банальності. З ним він стосунків не підтримував, розумієте, зв’язки бізнесу з політикою сприймаються не найкращим чином, ха-ха-ха, хоча, звичайно, були знайомі й зустрічалися під час офіційних прийомів.