Розділ четвертий

— У неділю я був у сестри в Берліні, прилетів у понеділок уранці, о тринадцятій був уже тут.

— Де ви були в понеділок і вівторок?

— Удома.

— До вас хтось приходив? Знайомі, друзі?

— Ні.

Шацький лише подивився довгим поглядом, мовчав, планував подальшу розмову, і раптом у ньому зродилася дивна думка. Дурна, безпідставна, базована виключно на інтуїції. Але настільки бентежна, що прокурор підвівся й почав повільно походжати приміщенням, уважно все роздивляючись. Він шукав у цьому вишуканому шляхетському музеї слідів, що тут живе людина із плоті й крові. Якоїсь плями від вина, фотографії на стіні, крихт після снідання, брудної чашки з-під кави. Замащених грязюкою черевиків, пледа, яким можна вкритися вечорами, покинутої на підвіконні бейсболки. Нічого не побачив. У будинку або не жили, або ж його дуже ретельно поприбирали. Що саме намагалися приховати: бруд, сліди чиєїсь присутності, те, що залишилося після якихось подій? Щоб окрім сказаного про себе господарем не виявилося нічого іншого? Думки в істеричному темпі пролітали в мозку Шацького. Спробувати притиснути Шиллера? Але для цього потрібна якась гіпотеза, припущення, що він бреше, затаює щось конкретне, і з цього боку напасти. На жаль, у голові сиділа найбільш абсурдна гіпотеза.

— А вас взагалі часто хто-небудь відвідує?

— Я не надто компанійський. Ви вже зрозуміли, що я сам провів половину свят. А це місце для мене особливе, такий собі прихисток. Я люблю бути тут сам, не хочу влаштовувати вечірок, гучних розмов, не бажаю відчувати чужі запахи.

Поличка над каміном, місце, яке вкривається пилюкою і брудом вже за півхвилини після прибирання, теж була стерильною. Шацький провів пальцем по дубовій лакованій дошці — нічогісінько. Книжкова полиця — те саме. Телевізора не було. Мовчанка затягнулася, і Шацький почувався ніяково. Він був сам у будинку з удвічі важчим за нього чолов’ягою, який може виявитися вбивцею. Зиркнув на Шиллера. Бізнесмен дивився на нього сторожким поглядом. Якби Шацький був параноїком, то міг би подумати, що той стежить за його рухами, готуючись напасти. Господар зауважив погляд прокурора і про всяк випадок прибрав ледь переляканий вираз обличчя.

— Я так здогадуюся, що це виглядає не найкращим чином? — запитав він.

— Коли ви востаннє бачилися з покійною? — відповів запитанням Шацький.

— З Ельжбетою я зустрівся тижнів за два до свят. Розмовляли про канікули, вона хотіла облаштувати літній кінотеатр на Малому ринку, ми обговорювали, як переконати мешканців у потрібності цього. Ви ж знаєте, як воно, люди завжди противляться. Їм би хотілося, аби щось відбувалося, але не під їхніми вікнами.

Шацький прийняв рішення. Раз козі смерть, щонайбільше перегне, і Шиллер напише на нього скаргу. Не першу й вочевидь не останню в кар’єрі сивочолого прокурора.

— Можна побачити фотографію, яка стояла на камінній поличці?

— Що?

— Я хочу побачити фото, яке стояло на каміні.

— Там не було...

— Ви мені його покажете чи ні?

Шиллер не відповідав. Але його обличчя споважніло. «Що ж, досить розповідати анекдоти панові прокурору, здається, ми більше не друзі», — подумав Шацький.

— Я говорив про вас із людьми. Суцільні захоплені відгуки. Зразковий громадянин. Філантроп. Бізнесмен із людським обличчям.