Розділ четвертий

— Може й туфта, але я так розумію, що такого ритуального ножа в «Сонечку» не купиш.

— Ні, не купиш, — погодився Шацький. — Тому ми й намагаємося довідатися, звідки він походить.

— Наразі з невеликим успіхом, — докинула Соберай. — На руків’ї є напівстертий напис «Грюневальд», я листуюся з музеєм ножів у Золінгені, щоб отримати якусь інформацію. Вони стверджують, що це може бути якась невеличка довоєнна мануфактура з району Грюневальд, якраз із Золінгена. Там і донині скрізь виробляють якісь ножі, бритви, а до війни таких майстерень і мануфактур були десятки. Частина з них точно єврейські. Побачимо. Ніж в ідеальному стані, виглядає швидше як антикварна річ, предмет із чиєїсь колекції, а не халеф, який справді використовувався в роботі.

Почувши слово «колекція», Шацький скривився, бо це викликало асоціації з ненависним словом «хобі». Та водночас думки скерувалися в іншому напрямку. Ніж — це колекція, колекція — це хобі, хобі — це антикваріат, а антикваріат — це... Підвівся, йому краще міркувалося, коли він ходив.

— Тобто де купують такі ножі? — Соберай висловила думки Шацького вголос. — На аукціонах? В антикварних крамницях? У злодійських кублах?

— В інтернеті, — відповів Шацький. — «Аллегро», «Ібей». На світі не існує антикварної речі, якої б не продавали через інтернет.

Перезирнулися з Басею. Якщо ніж куплено на інтернст-аукціоні, то мусить залишатися якийсь слід. Шацький подумки впорядковував справи, які треба буде зробити в понеділок, аби це перевірити. Поринувши у свої роздуми, він подався вглиб саду, залишивши позаду дім Собераїв і їх самих. Коли повертався, обминаючи яблуньку довкола, у голові вже був складений список, але замість задоволення від нової ідеї, відчував занепокоєння. Добре знайомий неспокій, настирливий, як зубний біль. Він щось проґавив, не звернув на щось увагу, десь помилився. Шацький був у цьому переконаний, без кінця пригадував події останніх днів, аби щось виявити. Марно. Це скидалося на прізвище, що крутиться на язиці, і яке нізащо не можеш пригадати. Нестерпне свербіння в мозку.

Тепер він бачив віллу, чи то пак, будиночок Собераїв у повній красі. Розташований у районі Круків, тобто за сандомирськими поняттями далеченько від міста, неподалік окружної дороги. За димарем виднів костьол по той бік шосе, із характерним дахом у вигляді перекинутого догори дном човна. Шацькому важко було звикнути до того, що власний будинок не означає тут, як у Варшаві, шикарного життя й належності до еліти, яка вирвалася з багатоповерхівок, і це така сама ознака середнього класу, як п’ятдесятиметрова квартира у великому місті. Зате незрівнянно гуманніша. Було щось природне в тому, щоб з вітальні вийти на терасу, посидіти в садку, де росло кілька яблуньок, суботу провести, ледарюючи в шезлонгу біля гриля, вдихаючи перші весняні пахощі.

Шацький не знав цього світу, проте він видався йому прекраснішим, і Теодор щиро заздрив тим, хто недооцінював його й без угаву нарікав, мовляв, це потребує купи зусиль, бо в будинку чи саду завжди є якась робота. Навіть, якщо це й було так, то міські суботи у квартирах, у басейнах, у торгових центрах, в автомобілях і на смердючих вулицях у порівнянні із цим схожі на вирок. Він почувався, немов в’язень, якого після сорока років відсидки випустили на волю. Не знав, як поводитися, усім тілом відчуваючи дискомфорт власної невідповідності. Усе в ньому не пасувало до них: його самотність до їхньої дружби (у тому, що це кохання, був не певен), його холодність столичного мешканця до теплого провінційного гнізда, влучні репліки до неквапних балачок ні про що, відпрасований костюм до спортивних светрів, зрештою, кока-кола до пива. Він переконував себе, що якби не допит, то й сам сидів би неголений у такому самому светрі й цмулив друге пиво, але себе він знав занадто добре. Проблема була в тому, що прокурор Шацький ніколи не сидів неголений і у светрі.

Пригнічений, він повільно повернувся до Басі, її чоловік зайшов у будинок. Трава приглушувала кроки, Соберай або не чула, як він зупинився за нею, або вдавала, наче не чує. Вона підставила веснянкувате обличчя під сонячні промені, руде волосся заклала за вуха, на проділі було помітне відросле волосся, подекуди видніла сивина — типова польська мишка. Маленький носик, гарні повні вуста, що навіть без помади виразно виділялися персиковим кольором від білої шкіри. На ній був мохеровий гольф і довга спідниця-плісе, босі ноги поклала на табурет — звичайний польський табурет з білими ніжками й зеленавим сидінням. Бася кумедно ворушила пальцями ніг, ніби намагаючись їх зігріти або підкреслювала ритм пісеньки, яку співала подумки. Вона здавалася йому спокійною й лагідною. Неймовірно далекою від усіх жінок, з якими він останнім часом зустрічався — зі старанно виголеними стратегічними місцями, любительок вульгарних стогонів і трахання в шпильках. Шацький подумав про Клару, з якою мав увечері зустрітися в клубі, і голосно зітхнув. Бася ліниво повернула голову й глянула на нього.

— Веснянками тебе обкидало, — зауважив Шацький.

— Немає в мене жодних веснянок.

Шацький посміхнувся.

— Знаєш, чому я тебе запросила?

— Бо помітила, що я такий страшенно самотній, і перелякалася, що якщо мені здуру спаде на думку побавитися в самогубця, то весь цей єврейський шайс упаде тобі на голову?

— Ага, це причина номер один. А причина номер два... можеш іще раз посміхнутися?

Шацький невесело всміхнувся.

— Та отож. Я не знаю, як у тебе склалося життя, Теодоре, але мужчина з такою усмішкою заслуговує на більше, ніж тобі здається. Ти розумієш, про що я?

Схопила його за руку. У неї була суха, холодна долоня людини з низьким тиском. Шацький відповів на потиск, але що мав сказати? Лише знизав плечима.

— У Сандомирі зими можуть бути по-провінційному жахливими, але зараз починається весна, — сказала вона, не відпускаючи його руки. — Не розповідатиму тобі, що це значить, сам невдовзі переконаєшся. І... — вона завагалася, — і не знаю чому, але я подумала, що ти мусиш покинути це похмуре темне місце, у якому ти перебуваєш.