Розділ другий

— Спіткнувся, вдарився об посудину.

— Посудину?

— Я втратив рівновагу, махнув рукою, зачепив сковорідку за ручку, сковорідка підстрибнула й гепнула мене по голові. Нічого серйозного.

— Доведеться лікареві вас оглянути.

— Нічого серйозного.

— Це не тому, що ми за вас хвилюємося. Треба перевірити, чи це не сталося в результаті бійки або поранення.

— Ви мені не вірите?

Шацький лише глипнув на нього. Він не вірив нікому.

— Вам, звісно, відомо, що ви можете відмовитися свідчити або відповідати на конкретні запитання?

— Так.

— Проте ви волієте брехати. Чому?

Будник гордовито випростався, ніби це могло додати правдивості його свідченням.

— Коли ви востаннє бачили дружину? — Шацький не дав йому заговорити.

— Я вже казав...

— Я знаю, що ви казали. А тепер скажіть, будь ласка, коли ви справді бачили дружину востаннє й навіщо збрехали. Якщо ні, я затримаю вас на сорок вісім годин, звинувачу в убивстві дружини й вимагатиму від суду арешту. У вас тридцять секунд.

Будник згорбився ще дужче, на червоні очі, які неприємно контрастували із блідою шкірою, набігли сльози. Шацькому пригадався Горлум з «Володаря перснів».

— Двадцять.

Горлум, який знай сичав «мій дорогесссенький», не міг існувати без свого скарбу, узалежнений від речі, котра ніколи не могла йому належати. Може, саме так і виглядав шлюб Гжегожа й Ельжбети Будників? Провінційний Горлум, бридкий чиновник і дівчина з міста, вродлива, розумна й добра, зірка екстракласу на гастролях у провінційному клубі. Чому вона тут залишилася? Чому за нього вийшла?

— Десять.

— Я ж уже казав...