Розділ другий

Доки вона робила їм каву, трохи побалакали про справу. Small talk, нічого цікавого. Шацький припускав, що Татарська запросила його з якоюсь метою. Відмінною від приємності спілкування з його службовою холодністю, кощавою фігурою й синюватою пикою мужика, якому за кілька місяців виповниться сорок, до того ж зиму він провів у депресії, занедбуючи свою фізичну форму. Він чудово знав, що виглядає як типовий державний службовець. Зазвичай Шацький чхати на це хотів, проте зараз волів би виглядати краще. І ще йому хотілося, аби суддя говорила по суті, бо за п’ять хвилин він мусив піти.

— Я про вас трохи чула, про ваші справи, столичні колеги розповідали, — Татарська уважно його розглядала, Шацький мовчав і чекав на продовження. Що тут скажеш? Що він про неї теж чував? — Не заперечуватиму, коли пішли чутки, наче ви залишаєтеся, ми про вас розпитували. Ви вже, певно, зрозуміли, що кадрові зміни в провінції відбувають не так часто. Можливо, ви цього не усвідомлювали, але в нашому середовищі це була мало не сенсація.

Шацький досі не знав, що сказати.

— Я шукала дещо в пресі, читала про ваші справи, деякі виявилися просто першокласними детективами, гучними історіями. Мене особливо заінтригувала ця справа з убивством під час розстановки Геллінгера.

Шацький знизав плечима. Геллінгер, чорти б його вхопили, якби не та справа, не романчик, не старі есбецькі історії, він би зараз їв яйце, до речі, в татарському соусі на проспекті Солідарності й вирішував із Веронікою, хто забере дитину зі школи. Якби не чортів Геллінгер, його життя було б нормальним.

— Я свого час багато цікавилася Геллінгером, навіть поїхала до Кельце на розстановку, але її скасували, а вдруге їхати не хотілося. Ви ж розумієте, самотня жінка, довгі вечори, забагато думок. Що може з нею щось не так, може, допомогла б психотерапія. Такі собі дурниці.

Шацький власним вухам не вірив. Вона його знімала. Ця секс-бомба з юридичною освітою знімала його по повній програмі. Теодор напружився, стара подружня звичка. Напружився від самої думки про флірт, побачення, побрехеньки, крадькома вислані есемески, вимкнений звук у мобільнику, робочий час, змарнований на те, щоб зустрітися десь у місті.

І зрозумів, що звичка — це лише звичка, друга природа, але все-таки друга. Він був вільним, абсолютно вільним, у нього була квартира, звідки відкривався краєвид Вісли. Він міг домовитися про побачення й трахнути цю провінційну гуску на кухні навстоячки. Отак запросто. Без жодних докорів сумління, вигадок, без зайвих залицянь і вдавання, наче все це лише дружба й невинне знайомство.

Мусив бігти. Але домовилися на вечір. Геллінгер, авжеж, оце була справа, скажу я вам, радо розповім при зустрічі.

От лише треба, щоб Клара кудись ушилася.

2

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ СВІДКА. Гжегож Будник, народився 4 грудня 1950 року, проживає в Сандомирі на вулиці Кафедральній 27, освіта вища хімічна, голова міськради міста Сандомир. Відношення до сторін: чоловік Ельжбети Будник (жертви). Не притягався до відповідальності за складання неправдивих свідчень.

Попереджений про кримінальну відповідальність згідно ст. 233 Карного кодексу, свідчить наступне:

Із Ельжбетою Шушкевич я познайомився взимку 1992 року під час акції «Зима в місті», вона приїхала із Кракова, щоб керувати дитячим театральним гуртком. Я не був знайомий із нею раніше, хоча дитинство вона провела в Сандомирі. Я тоді координував усі культурні заходи в міськраді. Звернув на неї увагу, бо для декого такі акції — це як каторга, а вона організувала з дітьми таку виставу наприкінці канікул, що глядачі аплодували стоячи, за «Оповіданнями для дітей» Зінгера. Ельжбета була молодою, їй іще й тридцяти не виповнилося, красуня, енергійна. Я закохався до нестями, без будь-яких сподівань — провінційний чиновник і дівчина з великого міста, та ще й після театрального інституту. Проте через два роки ми повінчалися в сандомирському кафедральному соборі у Провідну неділю. На жаль, дітей у нас не було, хоча ми цього й прагнули. Коли з’ясувалося, що доведеться пройти через усі ці медичні процедури, думали про усиновлення, та врешті вирішили, що й надалі займатимемося дітьми в рамках громадського обов’язку. Я менше, з огляду на роботу в міськраді, зате Еля цілковито в це поринула. Вона працювала в школі, та передусім організовувала культурні заходи, запрошувала художників, вигадувала найрізноманітніші курси. У нас була спільна мрія — відкрити дитячий мистецький центр, де ми могли б влаштовувати цілі табори, як це заведено в американців. Але це завжди відкладалося, весь час доводилося залагоджувати якісь поточні справи. Ми збиралися впритул зайнятися центром цього року, пошукати будинок, узяти кредити.

Наше подружнє життя було спокійним, сварилися ми рідко, зустрічалися із друзями, зараз може, дещо рідше, зима довга, а в нас найкраще сидіти в саду.

Шацький був геть виснажений. Результатом тригодинної розмови був короткий протокол. Будник збивався з теми, подовгу мовчав, іноді плакав, постійно запевняв, як він кохав свою дружину, розповідав про кумедні випадки з їхнього спільного життя. Це здавалося настільки щирим, що в Шацького аж серце краялося. Проте лише здавалося, узагалі ж прокурорський нюх уловлював огидний сморід брехні. Говорячи про свої почуття до дружини, Будник напевне говорив найщирішу правду. У всьому, що стосувалося решти, він брехав як по нотах.

Останні дні ми переважно провели із дружиною разом. Узимку багато працювали, тому вирішили провести Великдень удвох. Зрештою, не було куди їхати чи кого запрошувати. Моя сестра поїхала провідати брата, який мешкає в Німеччині, Елині батьки вирушили до Закопаного. Усі мали з’їхатися тепер, у неділю, на п’ятнадцяту річницю нашого шлюбу, ми збиралися влаштувати свято, щось на зразок другого весілля. Від суботи ні з ким не зустрічалися, тобто бачили знайомих під час освячення, ходили не до кафедрального, а до костьолу Святого Павла, щоб трохи прогулятися. Потім не бачили нікого, у неділю проспали месу, поснідали скромно, але по-святковому, трохи читали, розмовляли, ще подивилися телевізор. Увечері пішли погуляти, потому зазирнули до кафедрального, але не на службу, хотіли помолитися удвох біля Гробу Господнього. Не пригадую, аби був хтось іще, мабуть, що так. У понеділок, здається, весь день провели в ліжку, в Ельжуні боліло горло, свята видалися страшенно холодними. У вівторок їй усе ще було зле, жодних справ у нас не було, тож залишилися вдома. Про всяк випадок попередили знайомих, Ольгу й Тадеуша Боярських, що не зможемо прийти. Не пам’ятаю, та, здається, дзвонила до них дружина, у понеділок увечері або у вівторок уранці. Я у вівторок ненадовго зайшов до міськради, кілька людей мене там бачили. Повернувся пополудні, приніс для нас обід із «Тридцятки», Еля почувалася краще, виглядала цілком добре, ми навіть пошкодували, що не підемо до Боярських. Увечері дивилися якийсь фільм із Редфордом по першому каналу, про в’язницю, назви не пригадую. І пішли спати. Дуже рано, бо в мене боліла голова. Уночі не вставав, у мене немає проблем із простатою. Коли прокинувся, Елі не було. Перш ніж я встиг по-справжньому стривожитися, зателефонувала Бася Соберай. Добре, що мене допитуєте ви. Для Басі це було би важко.

— Допитую, бо я веду це слідство. Емоції тут ні до чого.

Гжегож Будник мовчки похитав головою. Виглядав він жахливо. Наслухавшись усіх цих розповідей про непохитного депутата, Шацький сподівався побачити жвавого добродія з вусами або сивуватою бородою, прогресуючою лисиною й жилетом, який напинався б на чималому черевці, словом, такого собі депутата чи бургомістра, яких часто показують по телевізору. А Гжегож Будник був типом бігуна-марафонця на пенсії: невисокий, худорлявий, жилавий якоюсь характерною хижою жилавістю, немовби в тілі не було жодної жирової клітини. За звичайних умов здатний перемогти не одного силача із провінційного фітнес-клубу, нині він скидався на людину, яка щойно програла тривалу боротьбу зі смертельною хворобою. Коротка руда борода не могла приховати запалих щік, спітніле немите волосся позлипалося на голові. Під очима темніли кола, самі ж очі були почервонілі від плачу, каламутні, вочевидь, від транквілізаторів. Згорблений, замкнутий у собі, він більше нагадував Шацькому столичних п’яничок, яких раніше допитував мало не щодня, ніж безкомпромісного депутата, голову міської ради, пострах чиновників і політичних суперників. Картину розпачу й безсилля доповнював нерівно приклеєний на лобі великий пластир. Гжегож Будник більше скидався на бездомного волоцюгу, ніж на державного службовця.

— Що це у вас на лобі?