Розділ другий

— Гаразд, тоді не казка, проте віддалена історія. Євреїв немає, майстерень немає, немає кого звинувачувати, спалювати теж. Той, хто підкинув нам бритву, запевне дуже хоче, щоб ми пішли цим слідом.

Соберай голосно зітхнула. Різницький монотонно диктував до протоколу, що всі внутрішні органи без ознак ураження чи патологічних змін.

— Отямся, Теодоре. Сандомир — це світова столиця ритуальних убивств. Місце, де звинувачення у викраденні дітей і пов’язані із цим погроми чергувалися чітко, як пори року. Місце, де Церква плекала ці тваринні настрої, практично їх узаконила. Місце, де донині в кафедральному соборі висить картина, яка зображує різанину євреями католицьких дітей. Як частина циклу про християнське мучеництво. Місце, де було зроблено все, аби замовчати цей розділ в історії. Тепер, коли я про це думаю, о Боже, це просто неймовірно огидно...

Шацький дивився на секційний стіл, від якого відійшов Різницький, котрий у цю хвилину різав внутрішні органи Ельжбети Будник. Теодор не вжив би слова «відразливе», картина перед його очима — розпанаханий труп, шкіра якого звисала обабіч, а з відкритої грудної клітки стриміли білі кінці ребер — була жахливою, але не відразливою. Смерть у її невідворотності була фізіологічно вишуканою. Спокій.

— Це жахливо, що хтось намагається пов’язати це з Елею й Гжеськом.

Шацький глянув запитально.

— Гжегож усе життя боровся із цим забобоном, змагався, аби про це говорили належним чином, як про темні сторінки нашої історії, а не своєрідну ексцентричну традицію предків. Він роками намагався зняти картину або принаймні домогтися, щоб вона супроводжувалася відповідною табличкою, де було би вказано, що це як спогад про польський антисемітизм, нагадування про те, до чого може призвести ненависть.

— І що?

— Костьол такі справи залагоджує по-своєму. Не зняли, таблички теж не повісили. А як про це почали голосно говорити, то заслонили завісою, на ній почепили портрет папи і вдають, що нічого не сталося. Якби це була не картина, а мозаїка на підлозі, то, мабуть, прикрили б килимом.

— Це дуже цікаво, але не має жодного значення. Той, хто підкинув ритуального ножа, хоче, щоб ми в усе це бавилися. Картинами, історіями, легендами, щоб почали нишпорити по костьолах, просиджувати в читальних залах і консультуватися з науковцями. Це все туфта, поза всяким сумнівом. Мене тільки турбує, що ця туфта добре продумана. Бо якщо хтось докладає таких зусиль, щоб уплутати нас у це все, то він може виявитися достатньо розумним, і цю справу взагалі буде неможливо розплутати.

Різницький підійшов до них, у гігантській долоні тримав торбинку з маленьким металевим предметом. Його білий халат був на диво чистий, майже без жодних слідів крові.

— Мій асистент її зашиє. Ходіть, поговоримо.

Пили каву із пластикових стаканчиків. Вона була така огидна, що зрештою, усі пацієнти явно потрапляли потому до гастроентерологічного відділення. Шацький був у цьому переконаний. Різник — виявилося, що його справді так називали, дивина та й годі — переодягнувся, і в сірому гольфі скидався на скелю, увінчану рожевим м’ячем.

— Я вам про все докладно розповім, але справа очевидна. Хтось перерізав їй горло дуже гострим знаряддям, схожим на хірургічне. Але не скальпелем і не жилеткою, бо рани заглибокі. Велика бритва, яку ви показали мені на фотографіях, ідеально підходить. Усе це сталося, коли вона ще була живою, але, мабуть, була непритомною, інакше захищалася б, і все не виглядало би так, — пошукав підхоже слово, — ідеально. А живою була безсумнівно, позаяк у ній немає крові. Пробачте мою докладність, але це означає, що в момент перерізання шийної артерії в кровоносній системі ще протягом якогось часу був тиск, здатний випомпувати кров з організму. У вухах засохла кров, що явно свідчить про те, що в момент смерті вона висіла догори ногами, як, — обличчям Різницького промайнув болісний вираз, — як, перепрошую, корова на бойні. Який же виродок таке міг із нею зробити? Він доклав також зусиль, щоб помити її, вона, мабуть, була вся в крові.

— Треба шукати кров, — мовив Шацький.

— Треба вам також дізнатися, що це таке, — сказав Різник, простягаючи поліетиленову торбинку для речових доказів. Шацький уважно придивився, ковтнув слину — від торбинки відгонило м’ясним запашком прозекторської. Усередині був металевий значок із діагоналлю близько сантиметра, такий, які зазвичай носять на блузі або вилозі піджака. Не зі шпилькою, а із товстим шурупом, на який ізсередини потрібно було прикрутити притиск. На вигляд здавався старим. Соберай нахилилася, щоб роздивитися предмет, руде пасмо її волосся лоскотало Шацькому щоку. Від неї пахло рум’янком. Прокурор глянув на її нахмурене від зосередження чоло, рясні веснянки, які видерлися на волю з-під шару макіяжу. У цьому було щось зворушливе: руденька дівчинка, яка виросла, стала зрілою жінкою, проте й досі намагається приховати веснянки на носі.

— Я вже десь таке бачила, — озвалася вона. — Не знаю де, але точно бачила.

Значок був прямокутний, червоного кольору. Без жодних написів, лише білий геометричний символ, який скидався на видовжену літеру S, але дуже згеометризовану, два коротші відрізки прилягали до довшого під прямим кутом, це скидалося на ідеальну половинку свастики. Від нижнього відрізка додатково догори відходив невеличкий дзендзик.

— Вона тримала це в затисненій долоні. Довелося поламати їй пальці, аби витягнути, — пояснив Різник наче сам собі, лагідний погляд блакитних очей зупинився на якійсь точці за вікном, можливо, на якійсь зі старовинних веж Сандомира.

Шацький дивився на симпатичний профіль рудої розумниці Соберай, на гусячі лапки в кутиках очей, на мімічні зморшки біля вуст, які свідчили про те, що Бася часто сміялася й була цілком задоволена життям. І думав, чому Будник не хотів, аби його допитувала Соберай. Бо не хотів, щоб їй було важко? Дурниці. Він не хотів, аби вона щось помітила. От тільки що?