Розділ десятий

— Я подумав про твоє серце.

— Не хвилюйся, я прийняла ліки. Якщо оргазм не буде надто інтенсивний, може, я й виживу.

— Дуже смішно.

Оргазм виявився помірно інтенсивним, і обоє щасливо його пережили. Шацький обійняв Басю й подумав, що коли вони стануть коханцями, для нього це означатиме геть новий досвід, бо раніше якраз він був одруженим.

— Я й досі в шоці, — прошепотіла вона, — досі на етапі недовіри, справді не можу збагнути, що це правда.

— Дай мені трохи часу.

— Дурень, я мала на увазі Вільчура.

— Ага.

— Я прочитала, що там знайшов цей архіваріус, усе сходиться, жодних сумнівів, якщо говорити про мотивацію. Потім я пригадала, що він був першим біля тіла Елі, супроводжував нас, коли знайшли ножа, він показував нам записи на камерах і віддавав розпорядження стосовно допитів свідків, він міг керувати нами, як сам хотів. Особливо тобою, ти не знаєш міста, не знаєш людей, ти вірив у будь-які небилиці.

— Якщо ти така розумна, то треба було раніше його заарештувати.

— Ти ж розумієш, що мені не про це йшлося. Я думаю, що він віддавна виношував цей план, але можливість нагодилася лише тоді, коли в Сандомирі з’явився ти. Він міг бути впевнений, що зірка з Варшави отримає цю справу. Зірковий, але чужий прокурор.

— Першого ж дня він сказав, що допоможе мені, пояснюватиме, хто є хто насправді.

— Я й не сумніваюся.

Трохи полежали мовчки.

— Мене це лякає, так плекати ненависть стільки років. Та коли читаю документи справи Вайсброта...

— То що?

— Це повоєнне озвіріння, тут ніколи про таке не говорили, хіба часом хтось із науковців чи варшавських журналістів витягне на світ Божий, але його навіть ворогом номер один не вважають, про це просто не говорять та й годі.

— Сандомир не виняток. Уся Польща така.

— Не можу собі цього не уявляти. Як ці люди після таборів повертаються додому, весь час згадуючи про стоси трупів, сподіваючись, що може, дивом уціліли їхня ванна й кухня, що діставшись місця, вони заварять собі чаю, виплачуться і якось вдасться повернутися до життя. Але на їхній кухні вже хтось стоїть, їхнє життя стає комусь на заваді, однокласник повернувся на тиждень раніше, то його вже замордували й повісили на березі. Тобто я знала, що такі речі траплялися, але Вайсброт — реальна людина, я бачу, як він гатить кулаками об стіну в камері «Назарету» і ридає, а за кількасот метрів помирає його дружина, бо акушерка злякалася єврейки. Гадаєш, вона померла у Вільчура на руках? Йому, певне, було тоді років чотири або п’ять.

— Це його не виправдовує.