Розділ десятий

Шацький не уявляв, про що йдеться й не хотів над цим замислюватися. Не тепер. Насилу підвівся з лавки й подався вулицею Сокольницького догори, до ринку. Проминув кафешку з варениками, китайську забігайлівку, до якої жодного разу не наважився зайти, на мить зупинився, розмірковуючи біля «Малої», чи посилана цукровою пудрою кава з пінкою не є тим, чого йому найдужче хочеться. Але ні, він не хотів кави, не хотів збудження, він мріяв лише про душ і ліжко.

Дійшов до ринку, коли годинник на вежі ратуші почав свою роботу, вибиваючи другу пополудні. Зупинився на хвилину, спостерігаючи, як змінюється місто, готуючись до туристичного сезону, що, як і скрізь, почнеться на травневих святах. Він досі не бачив Сандомира в цьому ракурсі, адже оселився тут наприкінці року, коли все було зачинене, від золотої польської осені не залишилося й сліду, а бруківка в центрі була мокрою, або вкритою снігом чи кригою. Тепер місто скидалося на хворого, що прокидається після летаргічного сну й не здатен відразу встати й побігти, а лише обережно перевіряє свої сили. Тераса «Кордегардії» була вже приготована, перед «Малою» власниця виставила на вулиці два столики, біля «Каштелянської» двоє офіціантів ставили парканчик у садку. У глибині, здається, перед коктейль-баром, хтось чистив великого парасоля з логотипом пива «Живець», біля «Пулена» відкривали досі наглухо закриту зелену ятку з морозивом. Було й досі холодно, але сонце підбивалося високо й не збиралося здаватися, тож Шацький відчув, що ці вихідні будуть по-справжньому весняними.

Проте не зважився на жодне кафе, звернув до Вісли й за кілька хвилин був уже вдома, уперше від ранку середи. Йому було байдуже до порожнього холодильника й порозкиданих недопалків, Шацький зняв костюма й заліз у постіль, яка й досі пахла солодкуватими парфумами Клари.

«Не розумію, чому я досі не відчуваю полегші, хай йому грець», — подумав прокурор.

І заснув.

5

За кілька годин його розбудив телефонний дзвінок Басі Соберай. Їй терміново треба з ним побачитися. «Окей», — погодився Шацький і пішов прийняти душ, забувши, що «терміново» в Сандомирі означає «негайно». Коли він вийшов з ванної з мокрою головою, з якої вода скапувала на комір темно-синього халата, Бася вже стояла під дверима з безформним пакунком у руках і дивним виразом обличчя.

Простягнула пакет.

— Це тобі.

Шацький розгорнув коричневий папір, усередині була прокурорська тога, чорнота якої давно більше не була чорною, а облямівка — червоною.

— Батько попрохав віддати її тобі. Сказав, що більше не хоче на неї дивитися, хоче померти, дивлячись на мене, а не на цю ганчірку, яка була його маскарадом усе життя. І що я мушу віддати її тобі, бо тільки ти нею скористаєшся. Бо ти начебто розумієш те, чого не розумію я, тільки не знаю, що він мав на увазі.

«Що всі брешуть», — подумав Шацький.

Він нічого не сказав, відклав тогу й коміром халата витер цівочку води, яка спливала з білого волосся на щоку. Кивком голови запросив Басю досередини, міркуючи, навіщо вона до нього прийшла. Хотіла поговорити про справу? Про вбивства? Трупи, провину й ненависть? Він із гіркотою подумав, що для таких випадків він чудовий співрозмовник, кращого в Сандомирі годі й знайти.

Говорити не хотілося. Сів на дивані, щедро хлюпнув віскі до стареньких тонкостінних склянок. Соберай сіла поруч, випила душком. Теодор здивовано глянув і налив знову. Вона знову вихилила все одним ковтком, кумедно закліпала, поводилася мов дитина, яка боїться зізнатися, що розбила вазу, хоча про це однаково от-от довідаються. Заклала за вухо пасемко волосся й глянула на Шацького з нервовою, ледь винуватою посмішкою.

«Заради Бога, не сьогодні», — подумав він. Він і справді був неймовірно, жахливо втомлений.

Попри це нахилився й поцілував свою колегу по роботі, роздумуючи, хочеться йому цього чи ні. Вона йому подобалася, дуже подобалася, щодня сильніше, але він не міг сказати, що між ними спалахує роман чи пристрасть, про кохання годі й говорити. Якби він мав назвати це почуття, то вжив би слово «дружба».

Проте вирішив принаймні зараз не витрачати час на теорії. Цілуючи, затягнув Басю до ліжка й почав обережно, але рішуче роздягати.

— Бо якщо ти не хочеш, то скажи, інакше я паскудно почуватимусь. Я ніколи досі не була в такій ситуації, — вона підняла руки, щоб Шацький міг стягнути з неї тонкий амарантовий гольф, — і я не дуже знаю, як поводитися. Просто мені дуже хотілося, але якщо ти не хочеш...

— Нічого не поробиш, доведеться себе примусити, — відповів він, водячи пальцем по її обсипаному веснянками викоті, який нагадував картинку «з’єднай крапки», тоді помандрував над кісточками тіснуватого бюстгальтера під колір светра, і дістався заглибини пупка.

— Варшавський жартик. Чесно, я не певна, чи впораюся, — проте засміялася, коли він із виглядом шибеника зазирнув їй за трусики. Які, до речі, були ледь затісні і врізалися в тіло, утворюючи над гумкою зворушливу складочку.