Розділ десятий

Теодор Шацький мовчав, якраз у цій процедурі його роль була незначною, усе це була суто поліційна робота. Маршалок, щоправда, затинався й дивився винувато, але виконав усі передбачені законом дії. Відрекомендувався, оголосив законну підставу й справу, якої стосувався арешт, перевірив документи затриманого, обшукав його, відібрав зброю, одягнув кайданки й повідомив про право на присутність адвоката й право мовчати.

Інспектор Леон Вільчур скорився спокійно й мовчки, зрештою, він був з усім цим знайомий. Не виглядав здивованим, не смикався, не сварився, не намагався втекти.

— Помиляєтеся, пане прокуроре, — повторив він із притиском.

Що він міг сказати? Йому боліли всі м’язи, поранена рука, а тепер іще й шия, він справді був неймовірно втомлений. Знехотя глянув на старого поліцейського. Без піджака, у самій розхристаній сорочці, штанах, у тонких шкарпетках він виглядав ще жалюгідніше, ніж завжди. Немічний дідок, який проводить день на лікарняному перед телевізором у занедбаній квартирі, захаращеній запилюженим мотлохом. Проте примусив себе перевести погляд і зустрітися із сухими, жовтуватими очима Вільчура. Він завжди думав, що за ними криється зневага до світу, звичайна гіркота й типова надвіслянська фрустрація. Але щоб ненависть? Боже мій, скільки ж зусиль треба було роками вкладати в плекання ненависті, щоб скоїти три вбивства в ім’я вендети за події сімдесятирічної давнини. Скільки праці, щоб не дати цій ненависті згаснути, виблякнути, щоб не втратити її з очей навіть на мить.

Фахівці цього не підтвердять, і слушно, але для нього Вільчур був шаленцем. Він бачив різні вбивства й різних убивць. Плаксивих, нахабних, агресивних, скрушних. Але щоб так? Він ніяк не міг цього збагнути. Навіщо вбивати дітей і внуків винуватців давньої трагедії, навіть якщо їхня провина була жахливою? Жоден кодекс на світі не передбачає відповідальності дітей за гріхи батьків, це основа цивілізації, межа між мислячими людьми й керованими інстинктами тварюками.

— Не будуть забиті батьки за синів, а сини не будуть забиті за батьків, — кожен за гріх свій смертю покараний буде, — процитував прокурор Книгу Повторення Закону.

Вільчур, не зводячи з нього очей ані на мить, заджерготів незрозумілими словами, мелодія фраз здавалася то співучою, то шорсткою, просякнутою блюзовою тужливістю, це, певне, був їдиш або гебрайська. Шацький запитально підняв брови.

— «Бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях». Як вам, пане прокуроре, добре відомо, на все можна знайти біблійну цитату. Та це неважливо. Важливо те, що ви помиляєтеся, і ця помилка може мати жахливі наслідки.

— Я можу вам сказати, пане інспекторе, скільки разів мені доводилося чути ці слова з вуст заарештовуваних, але навіщо? Адже ви чули їх частіше й краще за мене знаєте, скільки в них правди.

— Іноді є дещиця.

— У цьому випадку дещиця правди — то ніщо.

Кивком голови наказав Маршалкові вивести Вільчура.

— Завтра зустрінемося на допиті, до того часу добре подумайте, чи справді ви збираєтеся перешкоджати слідству. Ці вбивства, ця стилізація, ця божевільна інсценізація, ця шалена помста. Принаймні можете відповісти з гідністю.

Вільчур саме проходив повз нього, порівнявся із Шацьким, їхні обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів. Шацький добре бачив потовщення на білках очей, пори на шкірі, поораній глибокими зморшками, жовтий наліт сигаретного диму на вусах, гострі волосини в ніздрях великого носа.

— Ви завжди до мене погано ставилися, прокуроре, правда ж? — несподівано ображено заскрипів поліцейський, війнувши в обличчя Шацькому кислуватим подихом. — І я знаю, чому.

То були останні слова, проказані Леоном Вільчуром у зв’язку зі справою, коли його заарештували, звинувачуючи в потрійному вбивстві.

4

До прокуратури він не повернувся. Коротко поговорив по телефону з Міщик і Соберай, не хотів з ними бачитися, не бажав пояснювати й розтлумачувати, не збирався реагувати на їхні екзальтовані охи й ахи і «омійбожеяктакемоглостатися». Найважливіше, тобто результати пошуків Романа Мишинського, лежали в них на столах, а цього було досить, щоб віддати наказ про арешт, чим і займеться пізніше Соберай. Для медіа була призначена лаконічна інформація про затримання підозрюваного. Решта залежала від Вільчура. Якщо він зізнається, за три місяці матимуть готовий обвинувальний акт, якщо ж Вільчур усе заперечуватиме — на когось чекатиме тривалий, копіткий процес, підкріплений непрямими доказами. Найімовірніше не на нього, існувала традиція, за якою злочини, вчинені працівниками поліції чи прокуратури, потрапляли до інших прокуратур. Теодор Шацький сподівався, що цього разу справу вдасться залишити тут, можливо, умовити людей в окружній, щоб йому дали довести все до кінця. Він прагнув бути тим, хто напише обвинувальний акт і вмотивує його перед судом. Не уявляв собі, аби сталося по-іншому.

Так чи сяк, нині він цим займатися не мусив, можна відпочити, Шацький навіть не пригадував, коли востаннє почувався таким неймовірно, смертельно втомленим. Настільки, що навіть ходити було важко. Зупинившись перед Опатовською брамою навпроти будинку семінарії, у якому багато років тому повісився Хаїм Вайсброт, і під яким, можливо, стояв маленький Леон Вільчур, виглядаючи свого тата, він не витримав і сів біля якогось бомжа на лавочці. Лише на хвилинку. Волоцюга видався йому знайомим, прокурор напружив пам’ять і пригадав: так, авжеж, це він зачепив Вільчура того вечора, коли вони виходили з «Ратушевої», збирався шукати якогось зниклого товариша. Спершу хотів було забалакати, але передумав. Заплющив очі й підставив обличчя під сонячні промені, навіть якщо воно не гріє, то може, принаймні засмагу дасть, йому було неприємно, що по телевізору він виглядав таким блідим і виснаженим.

Почувався дивно. Завжди закінчення слідства й арешт злочинця супроводжувалися певною пусткою, післяслідчою депресією, синдромом відчуження. Та цього разу то було щось інше, порожнеча стрімко сповнювала його тривогою, знайомим напруженням нейронів, які сигналізували, що він десь помилився, недодивився, проґавив.