Розділ «Частина п’ята»

На якусь запаморочливу хвильку вона подумала про те, що означає виносити дитину,— як, бува, млість виснажує, як розбухає живіт, яке виснажливо довге чекання, цілі години мук. Цього жодному чоловікові не зрозуміти. А він ще смішки пускає. Вона б роздерла його! Тільки кров на цьому смуглявому обличчі зможе вгамувати біль її серця. Вона скочила до нього, звинна, мов кішка, але він, трохи ошелешений, ступнув убік і простяг уперед руку, щоб стримати її. Стоячи на краю недавно натертої верхньої сходинки, вона щосили замахнулася для удару, але втратила рівновагу, коли рукою наштовхнулася на його простягнену долоню. В розпачі вона хотіла вхопитися за стовпець балюстради, та не втрапила, і, впавши навзнак, покотилася вниз сходами. Від удару вона відчула пекучий, мало не до млості, біль у ребрах. Приголомшена падінням, вона вже не пробувала за щось ухопитись і так і скотилася до підніжжя сходів.

Це вперше в житті Скарлет хворіла, якщо не лічити тих випадків, коли в неї були пологи, що їх усе-таки не назвеш хворобою. Тоді вона не відчувала себе покинутою і перестрашеною, а ось тепер лежала слабосила, зболена й нещасна. Вона знала, що стан її серйозніший, ніж їй кажуть, і невиразно усвідомлювала, що може й померти. Зламане ребро шпигало гострим болем за кожним віддихом, потовчене обличчя і голова нили, все тіло було віддане на поталу демонам, що шарпали його гарячими кліщами й краяли тупими ножами, а коли й давали їй спокій, то на таку коротку часину, що вона навіть на встигала прийти до тями, як шарпання починалися знову. Ні, пологи зовсім на це не схожі. Вже за дві години після народження Вейда, і Елли, і Гарні вона жадібно накидалася на їжу, тоді як тепер сама думка про що-небудь, крім холодної води, викликала в неї нудоту.

Як легко було народжувати дитину, і як болісно не мати змоги народити! Дивно, що, незважаючи на такі муки, їй прикро було усвідомлювати: цієї дитини у неї не буде. Ще дивніше те, що це ж перша дитина, якої вона по-справжньому хотіла. Вона силкувалася пригадати, чому саме її хотіла, але була занадто квола. Мозок її був надто виснажений, і в думках було тільки одне — страх перед смертю. Смерть чигала на неї в кімнаті, а вона не мала сили протистояти їй, відігнати її, і тому була в обладі страху. Вона хотіла, щоб хтось дужий став біля неї, взяв її за руку й відганяв смерть, поки вона набереться сили й зможе далі вже сама боротись.

Під впливом болю лють її пригасла, і їй захотілося бачити поруч Рета. Але його не було, а вона не могла зважитись і попросити, щоб його покликали.

Останнє її враження від нього було, яким він був, коли підхопив її на руки в темному холі коло підніжжя сходів,— обличчя пополотніле й злякане, голос хрипко гукає Мамку. І ще ледь-ледь лишилося в пам’яті, як він ніс її нагору, перед тим як усе поглинула пітьма. А потім був уже самий біль і ще дужчий біль, і вся кімната бриніла голосами, і схлипувала тітонька Дріботуп, і уривчасто щось наказував доктор Мід, і тупотіли, біжачи, чиїсь ноги на сходах, і навшпиньки ступали нагорі. А тоді — мов сліпучий спалах блискавки — усвідомлення близької смерті й страх, що спонукав її вигукнути якесь ім’я, але вигук цей зійшов на ледь чутний шепіт.

Однак тужливий цей шепіт одразу ж озвався луною десь у пітьмі біля ліжка і лагідний голос тієї, кого кликано, озвався мелодійно:

— Я тут, дорогенька. Я весь час тут.

Смерть і страх поволі відступили, коли Мелані взяла її долоню й тихенько приклала до своєї прохолодної щоки. Скарлет спробувала повернутись на бік, щоб побачити обличчя Мелані, та не змогла. Меллі мала народити дитину, а вже надходили янкі. Місто палало у вогні, і треба було квапитись, дуже квапитись. Але Меллі мала народити дитину і не могла квапитись. І вона мусила залишитися з нею, поки прийде на світ дитина, і мусила бути сильною, бо Меллі потребувала її сили. Меллі робила їй боляче — знову впивалися в неї гарячі кліщі й тупі ножі, і хвилями напливав біль. Вона мусить триматися за руку Меллі.

Але врешті-решт прийшов-таки доктор Мід, хоч і як його потребували солдати біля станції,— вона чула, як він сказав:

— Марення. А де капітан Батлер?

Була темна ніч, на зміну якій приходило світло, і часом то вона народжувала дитину, а то Мелані, бо чувся її крик, хоча загалом Меллі весь час перебувала поруч, і доторкалась до неї холодними руками, і не робила цих дурних розпачливих жестів, і не рюмсала, як тітонька Туп. Щоразу, коли Скарлет розплющувала очі й питала: «Меллі?» — до неї озивався голос Меллі. І щоразу вона починала шепотіти: «Рет... я хочу Рета...», а тоді пригадувала, мов крізь сон, що Рет зовсім її не хоче, що у нього обличчя темне, як в індіанця, і зуби зблискують у глузливому осміху. Вона хотіла Рета, а він її не хотів.

Раз вона спитала: «Меллі?», і Мамчин голос відповів: «Це я, дитятко»,— і холодна хустинка лягла їй на чоло, а вона заскімлила розпачливо: «Меллі... Мелані...» — і так скімлила й скімлила довгий час, а Мелані все не приходила Бо вона, Мелані, сиділа на краю Ретового ліжка, тоді як Рет простерся п’яний на підлозі й хлипав, припавши головою їй до колій.

Щоразу, виходячи з кімнати Скарлет, Мелані бачила, що двері його спальні були навстяж, а він сидів у себе на ліжку, втуплений поглядом у двері кімнати по другий бік сходів. У кімнаті в нього неприбрано, скрізь валялися недопалки сигар, стояли тарілки з неторканою їжею. Постіль перетолочена й незаправлена, сам він непоголений і разюче худий, весь час запалена сигара в роті. Він ніколи ні про що не розпитував, коли бачив її. Вона сама зупинялася в дверях на хвильку й повідомляла: «На жаль, їй гірше», або: «Ні, вона ще не питала вас. Вона ж марить», або: «Не втрачайте надії, капітане Батлер. Дозвольте я принесу вам гарячої кави й чого-небудь попоїсти. Ви ж захворієте».

Серце її боляче стискалося з жалю до нього, хоч сама вона була така виснажена й невиспана, що ледве чи могла щось відчувати. І як у людей вистачає ницості так обмовляти його — що він не має серця, що він розбещений, що він зраджує Скарлет, коли вона ось бачить, як він худне у неї на очах, як тяжко карається! І хоч яка бувала втомлена, вона щоразу намагалася говорити до нього якнайприязніше, коли повідомляла про стан Скарлет. Він мав вигляд грішника, що чекає на судну годину... або дитини, що раптом опинилась у ворожому світі. Хоча Мелані власне, всіх сприймала як дітей.

Але коли нарешті вона підійшла до його дверей у радісному настрої, маючи сповістити, що Скарлет покращало, побачене вкрай її вразило. На столику біля ліжка стояла напівпорожня пляшка горілки, а вся кімната просякла горілчаним духом. Він глянув на неї запаленими скляними очима, і зуби в нього зацокотіли, хоч він і намагався їх зціпити.

— Вона померла?

— О ні! Їй набагато краще.

Він промовив: «О Боже!» — і схилився головою на руки. Мелані побачила, що його широкі плечі тремтять, як від нервового збудження, але, що довше вона дивилась на нього, то все більше її співчуття заступав жах: він же плакав! Мелані ще зроду не бачила, як чоловік плаче, та ще й не будь-хто, а саме Рет, такий урівноважений, такий насмішкуватий, завжди такий самовпевнений.

Мелані налякали ці розпучливі приглушені ридання. Їй стрельнула моторошна думка, що це він аж так упився, а вона ж завжди боялася п’яних. Та коли він підвів голову і в очах його промайнув ясний проблиск, вона швидко ввійшла до кімнати, тихенько причинила за собою двері й підступила ближче. Заплаканих чоловіків вона й справді зроду не бачила, але вміла вгамовувати дитячий плач. Коли вона обережно поклала руку йому на плече, він раптом обхопив її за спідницю. Вона й стямитись не встигла, як уже сиділа в нього на ліжку, а він, зсунувшись на підлогу, поклав голову до неї на коліна й руками так міцно стиснув її литки, що їй стало боляче.

Вона лагідно погладила його чорну голову й заспокійливо промовила: