Розділ «Частина друга»

Думаючи так, жінки шелестіли шовковими сукнями й дзвінко сміялися, а на чоловіків дивились із гордістю в очах і солодким трепетом у серцях, бо перед обличчям небезпеки й смерті любов стає удвічі палкішою.

Скарлет попервах теж передалося загальне збудження, що вона опинилась на такій людній вечірці, але коли вона помітила, які піднесені всі навколо, радість її почала пригасати. Усі жінки аж сяяли від патріотичного захвату, а от їй було до всього цього байдуже. Вона, навпаки, дедалі дужче відчувала пригніченість і якусь тривогу. І зала в її очах уже втратила всяку привабу, і дівчата вже не здавалися такими стрункими, а ревна відданість південській Справі, якою променились їхні обличчя,— була просто смішною!

Вона аж рота розтулила з подиву, коли, зазирнувши собі в душу, раптом збагнула, що не поділяє з цими жінками ані їхньої затятої гордості, ані їхнього жадання пожертвувати себе й усе, що у них є, в ім’я благородної Справи. І ще не встигло в її нажаханому мозку промайнути: «Ні, ні! Я не повинна так думати! Не можна допускати такої думки, це гріх!» — як вона вже знала, що ця їхня Справа — для неї порожнє місце, що їй набридло слухати безугавні розмови про це людей, в яких фанатично горять очі. Справа Півдня зовсім не здавалася їй священною. І у війні вона не бачила нічого піднесеного, а тільки щось прикре, що безглуздо забивало людей, пожирало багато грошей і утруднювало можливість діставати різні приємні для життя речі. Їй уже набридло без кінця плести, без кінця скручувати бинти й проріджувати марлю, від чого у неї так огрубли пальці. А цей шпиталь їй аж у печінки в’ївся! Вона втомилася від цієї марудної роботи, її вже нудив сморід гнійних ран, безугавний стогін, її жахали запалі обличчя вмирущих, коли на них проступали ознаки смерті.

Скарлет крадькома розглянулась: чи не прочитав хто у неї на обличчі цих підступних блюзнірських думок? І чому вона не може відчувати того, що відчувають інші жінки? Вони всім серцем, самозабутньо віддані південській Справі. Вони таки й справді пройняті тим, про що говорять і що роблять. І якби хтось запідозрив, що вона... Ні, цього нізащо не можна допустити! Вона повинна й далі вдавати щирий запал і відданість їхній Справі, хоч у дійсності цього зовсім не відчуває, повинна грати роль вдови офіцера-конфедерата, яка мужньо несе свого хреста, поховавши серце в могилі, яка горда з того, що чоловік її наклав життям в ім’я швидшої перемоги Півдня.

І чому вона така інакша, така відмінна від усіх цих самовідданих жінок? Нікого й ніщо неспроможна вона полюбити так безкорисливо, як вони. Страшенно прикрим було це почуття дивної самотності — вона ж ніколи раніше не відчувала себе самотньою — ні тілом, ні душею. Спершу вона намагалася відігнати ці думки, але, бувши чесна сама з собою, зрозуміла, що це їй не вдасться. Отож поки навколо тривав базар, поки вони з Мелані обслуговували покупців, розум Скарлет гарячково шукав, як їй виправдатись перед власним сумлінням — що, зрештою, ніколи для неї не було аж так важко.

Ці всі жінки з тим своїм невгамовним варзяканням про патріотизм і Справу Півдня — просто дурепи й істерички, та й чоловіки ледве чи розумніші, коли вони тільки й знають товкти про «життєві потреби» та «права штатів». Вона, Скарлет О’Гара Гамільтон, одна серед них має тверезу голову на в’язах, як добра ірландка. У неї стане глузду не забити собі баки цією ідіотською Справою, але й не виказати справжніх своїх почуттів. Вона досить розважлива, аби керуватись практичними міркуваннями, тож ніхто ніколи й не здогадається, які думки у неї на душі. Ото вони всі тут вирячили б очі, дізнавшись, що вона думає насправді) Ото б усіх ошелешило, якби вона раптом вийшла на поміст і заявила, що, як на неї, з війною треба кінчати, щоб кожен міг вернутися додому й вирощувати собі бавовник, і щоб знову почали влаштовувати бали, і щоб удосталь було кавалерів та ясно-зелених суконь для дівчат.

На якусь часину це самовиправдання підбадьорило її, але на залу вона дивилась усе так само знеохочено. Місіс Меррівезер мала рацію: лоток панночок Маклюр справді стояв не на видноті, і покупці лише вряди-годи підходили до нього, отож Скарлет тільки й лишалося заздро споглядати, як веселяться гості. Мелані відчувала її настрій, але гадаючи, що це все через тугу за Чарлі, не хотіла нав’язуватись невістці з балачками. Вона заходилася переставляти крам на прилавку, аби надати йому привабливішого вигляду, а Скарлет сиділа, понуро втуплена в залу. Навіть квіти під портретами Девіса й Стівенса тепер дратували її.

«Наче вівтар зробили! — пирхнула вона,— Носяться з цими двома, ніби вони Бог-отець і Бог-син!» І раптом, злякавшись власної непоштивості, хутко піднесла руку перехреститись, але напівдорозі стрималася.

«Бо ж справді,— почала вона себе переконувати.— Поклоняються їм, немов святим, тоді як вони звичайнісінькі люди, та ще й он які бридкі собою».

Звичайно, містер Стівенс не винен, що у нього такий вигляд, коли він зроду хворий, але от містер Девіс... Вона уважніш придивилась до виразних, мов на камеї, обрисів гордого обличчя. Найдужче їй не подобалася його цапина борідка. Чоловікам треба або чисто голитись, або мати вуса чи широку бороду.

«Мабуть, лише на цей куций пелех він і спромігся»,— подумала вона, не розгледівши в його рисах холодного проникливого розуму, що завдяки йому він спромігся взяти на себе відповідальність за долю молодої нації.

Тепер вона вже не відчувала ніякого захвату, хоч спершу аж сяяла від утіхи, що опинилася на людях. Просто перебувати серед них — цього замало. Вона тільки була присутня на доброчинному базарі, але не брала в ньому участі. Ніхто не звертав на неї ніякої уваги, вона єдина з неодружених жінок не мала кавалера. А вона ж усе життя звикла бути в осередді розваг. Несправедливо це! Їй лише сімнадцять років, і ноги її несамохіть відбивають такт, пориваючись до танцю. Їй лише сімнадцять років, чоловіка її поховано на цвинтарі в Окленде, а дитина у колисці в тітоньчиному домі, і всі вважають, що їй нема чого нарікати на свою долю. У неї біліші груди, стрункіший стан і дрібніші ніжки, як у будь-кого з цих дівчат, але вона мусить поводитись так, наче лежить у могилі з Чарлзом і на камені над нею викарбувано напис: «Вірна дружина такого-то».

Вона не дівчина, якій вільно танцювати й фліртувати, ані заміжня жінка, яка має сидіти собі з іншими матронами й перемивати кісточки тим, хто танцює і фліртує. Але ж вона занадто молода, як на вдову! Адже вдова — це вже й геть літня жінка, якій не до танців чи залицянь, не до чиїхось там зальотів. Ні, це таки несправедливо, що вона мусить сидіти набурмосена в кутку й корчити з Себе взірець вдовиної добропристойності, коли їй тільки сімнадцять років. Несправедливо, що вона мусить притишувати голос і опускати очі, коли до лотка підходять чоловіки, часом навіть симпатичні.

На кожну дівчину в Атланті припадало принаймні по три кавалери. Навіть найпростацькіші з дівчат поводились, як сущі красуні, але що прикріше — мали на собі несказанно гарні вбрання!

Вона ж сиділа, мов та ворона — в защібненій на всі гудзики задушній чорній сукні з довгими рукавами, без жодного мережива, стрічки чи прикраси, ото тільки жалобна брошка з оніксу, подарунок Еллен,— сиділа й дивилась на цих вичепурених дівчат, що просто самі липли до пристойних таких кавалерів. І все тому, що Чарлзові Гамільтону випало заслабнути на кір! Він навіть не спромігся полягти на полі бою, щоб їй хоч було чим похвалитись!

Знехтувавши не раз повторювані напучення Мамки, що не можна спиратись на лікті, бо від цього вони зашкарубнуть і вкриються зморшками, Скарлет зухвало сперлася ліктями на прилавок і стала роздивлятися на гостей. Нехай собі шкарубнуть! Однаково їй уже ніколи не доведеться виставляти їх на видноту. Заздрим поглядом вона дивилася на вбрання, що пропливали повз неї: ось жовтава муарова сукня з гірляндами трояндових пуп’янків, ось рожева з атласу, на якій не менше вісімнадцяти оборок, облямованих вузенькими стяжками чорного оксамиту, ось ясно-голуба спідниця з десяти ярдів тафти і з цілим каскадом спінених мережив поверх неї, а тут ще напівоголені груди, спокусливо прикріплені квіти над декольте... До сусіднього лотка підійшла попідруч зі своїм зуавом Мейбел Меррівезер в світло-зеленій тарлатановій сукні з таким широчезним криноліном, що стан її здавався тонким, як ниточка. Сукня мала силу-силенну шлярок із кремових французьких мережив, доставлених до Чарлстона з останнім проривом крізь блокаду, і Мейбел так хизувалася нею, немов це вона сама пробилася морем до порту, а не знаменитий капітан Батлер.

«Я мала б такий гарний вигляд у цій сукні! — думала Скарлет з гіркою заздрістю в серці.— У Мейбел же талія, як у корови. А до кольору моїх очей ця зелена барва якраз дуже пасує. І як це білявки наважуються носити такий колір? Шкіра у Мейбел зелена, мов торішній сир. І це ж подумати тільки: я вже ніколи не носитиму таких кольорів, навіть коли скину жалобу! І навіть якщо вдруге вийду заміж. Тоді хоч-не-хоч доведеться вдовольнятись бридкими кольорами — темно-сірим, брунатним і бузковим».

З хвилину вона розмірковувала, як усе в житті несправедливо. Який короткий випадає час на розваги, на гарні вбрання, на танці й кокетування! Всього лише кілька швидкоплинних років. А тоді ти виходиш заміж і вбираєшся вже в безбарвні сукні, і обростаєш дітьми, стан у тебе роздається, і на танцях сидиш у кутку з іншими статечними матронами, і потанцювати маєш право хіба з власним чоловіком або з яким старшим добродієм, що раз у раз наступає тобі на ногу. А якщо спробуєш повестися якось інакше, ці матрони візьмуть тебе на зуби, й репутація твоя зійде нанівець, і пляма впаде на всю родину. Це ж дике марнотратство — такий куций твій дівочий вік, і ти весь його гаєш на те, щоб навчитись бути привабливою й чарувати юнаків, а потім лише рік чи два послуговуєшся цим знанням у житті! Згадуючи те, чого її навчали Еллен і Мамка, вона визнавала, що їхні настанови були добре виважені, бо завжди приводили до бажаних наслідків. Існували певні усталені правила гри, і якщо їх дотримуватись, неодмінно доможешся успіху.

У товаристві літніх паній треба бути лагідною, наївною і по змозі недалекою, оскільки літні панії ревниві до дівчат і зіркі, мов кішки: досить одного необачного слова чи погляду, як вони так і вчепляться пазурями. У товаристві літніх добродіїв дівчина має бути загониста, грайлива і навіть у міру кокетлива, аби влестити марнославству старих дурнів. Їм здається, ніби вони тоді молодшають і стають такими собі джигунами, що можуть ущипнути тебе за щічку й назвати пустункою. При цьому ти маєш, звісно, відразу зашарітися, інакше вони й ще почнуть щипати — їм це приємність, а комусь осорома, бо потім скажуть про тебе своїм синам, що ти надто легковажна.

У колі молодих дівчат і недавно одружених жінок належить бути солодкою як мед і цілуватися з ними при кожній нагоді, хоч би й десять разів на день. І треба обіймати їх за стан і терпіти, коли вони роблять те саме з тобою, навіть якщо тобі це, може, й гидко. І безоглядно розхвалювати їхні сукні та дітей, підпускати невинні жарти на адресу їхніх кавалерів, підсипати компліменти їхнім чоловікам і, знічено посміхаючись, запевняти, що у тебе нема й дрібки тих чарів, якими наділено їх самих. А понад усе — хай би про що йшлося, ніколи не слід казати того, що думаєш, бо ж і вони ніколи цього не кажуть.