Розділ «Частина друга»

— Два місяці,— неохоче відповіла Скарлет.

— О, яка трагедія,— промовив він, не підвищуючи голосу.

«Чорти б тебе забрали! — в нестямі подумала Скарлет.— Якби це хтось інший, я зміряла б його крижаним поглядом і попросила б піти геть. Але він знає про Ешлі і знає, що я не кохала Чарлза. Я наче вся в путах»,— промайнуло у неї. Вона нічого не відказала, втупившись очима у своє віяло.

— І це ви вперше вийшли на люди?

— Я розумію, воно якось дивно,— раптом заходилась пояснювати Скарлет.— Але панночкам Маклюр, які мали обслуговувати цей лоток, терміново довелося виїхати, і не знайшлось нікого іншого, хто б міг тут побути, тож ми з Мелані...

— Нема такої жертви, на яку не підеш в ім’я нашої священної Справи.

Достоту так само й місіс Елсінг казала, тільки її слова мали зовсім інший відтінок. Скарлет хотілося відповісти йому щось гостре, але вона вчасно себе стримала. Зрештою, вона ж тут не заради якоїсь там «священної Справи», а просто тому, що їй оприкріло сидіти вдома.

— На мою думку,— розважливо почав капітан Батлер,— звичай, що зобов’язує вдів до кінця свого віку ходити в жалобі й позбавляє їх природних життєвих утіх, не менш варварський, ніж індійський обряд самоспалення.

— Обряд... чого?

Він засміявся, а Скарлет почервоніла, що такий з неї неук. Вона терпіти не могла людей, які говорять про не відомі для неї речі.

— В Індії, коли помирає чоловік, його не закопують у землю, а спалюють, і жінка його звичайно підіймається на похоронне вогнище й згорає разом з трупом чоловіка.

— Яке жахіття! Навіщо вони це роблять? І поліція дозволяє таке?

— Авжеж дозволяє. Дружина, яка відмовилась від самоспалення, зазнає загального осуду в суспільстві. Усі достойні індійські матрони скажуть про неї, що вона не повелась, як личить порядній дамі,— точнісінько, як оці достойні матрони в кутку осудили б вас, якби ви сьогодні з’явилися сюди в червоній сукні й надумали пройтися в танці. Як на мене, то індійський обряд самоспалення навіть гуманніший за звичаї нашого чарівного Півдня, що вимагають ховати жінку живцем у жалобі.

— Як ви смієте казати, що я похована живцем!

— Мене вражає, як затято жінки чіпляються за свої кайдани! Вам-от індійський звичай здається варварським, але чи стало б у вас духу прийти сюди, якби цього не вимагали інтереси Конфедерації?

Сперечатися про такі високі матерії Скарлет ніколи не вміла. Тим паче сьогодні, коли підсвідомо відчувала, що співрозмовник має слушність. Але все-таки треба було дати йому відкоша.

— Звісно, я б не прийшла. Це було б... ну, виявом неповаги до... Хтось би подумав, що я не коха...

Вона урвала себе на півслові, опечена його іронічно усміхненим поглядом. Він же знає, що вона не кохала Чарлі, і не буде вислуховувати її лицемірних жалів. Як гидко, просто гидко мати справу з людиною, що не вміє поводитись по-джентльменському! Джентльмен завжди вдає, ніби вірить дамі, навіть знаючи, що вона каже неправду. Це в крові у вихованих південців. Джентльмен завжди дотримується усталених приписів, каже те, чого від нього вимагають правила доброго тону, чим і полегшує життя дамі. Але цього чоловіка, здається, ніякі приписи не обходять, його навіть тішить казати такі речі, яких не прийнято й згадувати.

— Я уважно слухаю вас.

— Ви жахлива людина, ось що я вам скажу,— безпорадно видушила вона з себе, опустивши очі.