Розділ «Частина друга»

— Ой, справді? То розкажіть-бо!

— Але я оце подумав, що краще, мабуть, вам самим здогадатись. Тільки ви, дівчата, щоб стали на мій захист, коли церковна громада надумає вигнати мене за це з міста. Я ж бо заради шпиталю. Ось ви самі побачите. Такого ще ніколи у нас тут не бувало.

Він повагом рушив до кутка, де сиділа купка старших дам, а обидві дівчини ще не встигли обговорити, що то може бути за секрет, як перед їхнім лотком з’явилися два літні добродії, голосно вимагаючи десять миль мереживної стрічки. «Нехай хоч ці дідки, як нема когось кращого»,— подумала Скарлет, відмірюючи їм мереживо й покірно дозволяючи погладити себе по підборіддю. Далі старі кавалери подались до ятки з лимонадом, а до дівчат натомість підступили інші покупці. Загалом їхній лоток менше приваблював покупців, ніж решта — там чулися то голосний сміх Мейбел Меррівезер, то хихотіння Фенні Елсінг, то задиркуваті репліки панночок Вайтінг. Меллі ж продавала покупцям непотрібні їм речі так спокійно й незворушно, мов справжня крамарка, а Скарлет намагалася й собі витримувати цей тон.

Люди купчилися перед кожним лотком, окрім їхнього,— дівчата весело щебетали, чоловіки купували. А ті, хто підходив до Меллі зі Скарлет, мовили про те, як училися в університеті разом з Ешлі, та яким добрим вояком він став, або ж запевняли, як вони шанують Чарлза і якою великою втратою для Атланти стала його смерть.

А тоді враз музики гримнули хвацьку мелодію пісеньки «А ну-бо, Джонні, пособи», і Скарлет насилу стримала себе, щоб не скрикнути. Їй так закортіло танцювати, так закортіло! Вона дивилася на людський гурт і притупувала ногою в такт музиці, а її зелені очі аж пашіли від жадливого пориву до танцю. З протилежного боку зали на порозі показався якийсь новоприбулець — він помітив погляд Скарлет, пильно втупився в її ледь розкосі очі на бунтарськи насупленому обличчі, і тінь упізнання промайнула на його устах. Тоді посміхнувся сам до себе, вловивши в тих очах заохоту, зрозумілу кожному чоловікові.

Вбраний у чорний сукняний костюм, він був вищий за всіх офіцерів, що стояли поруч,— сам плечистий, але сухорлявий, з кумедно малими ступнями в лакованих черевиках. Його бездоганно чорне вбрання денді, тонка плісована сорочка, штани на штрипках вельми контрастували з атлетичною статурою та пещеним фертуватим обличчям, за якими відчувалась прихована небезпечна сила, попри всю недбалу граційність його рухів. Чорнявий, з акуратно підстриженими чорними вусиками, що так вирізняли його серед оцих пишновусих кавалеристів, він скидався на чужоземця. Вигляд у нього був як у людини, що бере від життя все можливе й анітрохи цього не соромиться. Він не приховував своєї самовпевненості й одвертої зневаги до навколишніх, і Скарлет, коли відчула на собі ледь глузливий поблиск його зухвалих очей, мимохіть обернулась до нього.

Відгомін якоїсь невиразної згадки промайнув у глибині її мозку, але вона не зразу впізнала незнайомця. Він був перший за кілька місяців чоловік, що виявив увагу до неї, і Скарлет радо всміхнулась йому. У відповідь на його уклін вона злегка присіла, та коли він випростався й рушив у її напрямку своєю пружною індіанською ходою, мало не скрикнула вражено, раптом пригадавши, хто то.

Вона стояла, мов скам’янівши, поки він пробирався крізь натовп до неї. Потім повернулась, сама себе не тямлячи, з наміром утекти туди, де буфет, але несподівано зачепилася полою за якийсь цвяшок. Вона люто шарпнулася й роздерла край сукні, і ту ж мить незнайомець був уже поруч.

— Дозвольте мені,— промовив він, нахилився й вивільнив подерту оборку.— Я й не сподівався, що ви мене впізнаєте, міс О’Гара.

Його добре поставлений голос світської людини виявився на диво приємним, з такою протяглою вимовою, що характерна для чарлстонців.

У пам’яті Скарлет чітко ожила та сцена, коли він став свідком її ганьби, і вона, густо зашарівшись, підвела на нього благальний погляд й побачила в його чорних-чорнющих очах нещадно веселий усміх. І треба ж було, щоб з усіх людей на світі навернувся сюди саме цей нехрист, очевидець тієї пригоди з Ешлі, яка й досі не давала їй спати по ночах! Цей ниций облесник, звідник дівчат, що його й на поріг не пускають у порядних домах! Цей негідник, котрий посмів заявити — хоч і не без підстав,— що вона не дама!

Почувши його голос, Мелані обернулась, і вперше в житті Скарлет подякувала Богові, що у неї є зовиця.

— О, ви, здається, містер Рет Батлер, чи не правда? — сказала Мелані, мило всміхаючись, і простягла руку.— Ми з вами познайомились...

— За вельми знаменних обставин: коли оголошувано ваші заручини,— докінчив він замість неї, нахиляючись до її долоні.— Я дуже радий, що ви мене пам’ятаєте.

— А що ви поробляєте так далеко від Чарлстона, містере Батлер?

— Нудні ділові інтереси, місіс Вілкс. Віднині мені частенько доведеться навідуватись до вашого міста. Складається так, що я мушу не тільки постачати товари, а й дбати про збут їх.

— «Постачати...»? — повторила Меллі, зморщивши чоло, і враз засяяла усмішкою.— О, то це ви... той знаменитий капітан Батлер, про якого ми всі стільки чули! Той самий, що не раз проривався крізь блокаду! Таж кожна дівчина в Атланті одягає сукні, доставлені нам завдяки вашим зусиллям. Скарлет, це така приємна несподіванка! Але що з тобою, люба? Тобі погано? Сядь-бо!

Скарлет, насилу переводячи подих, сіла на дзиглику; серце її так шалено калатало, що здавалося, корсет лусне. Це ж таке жахіття! Вона й не уявляла, що коли-небудь знову зустрінеться з цією людиною. Взявши її чорне віяло з прилавка, він почав дбайливо обмахувати Скарлет,— навіть більш ніж дбайливо,— бо в його поважному обличчі все так само танцювали глузливі бісики.

— Тут велика задуха,— зауважив він.— Не дивно, що міс О’Гарі стало погано. Може, провести вас до вікна?

Не треба! — відказала Скарлет так гостро, аж Меллі вразилася.