Розділ «Частина друга»

Щодо чиїхось чоловіків, то боронь Боже їх займати, дарма що вони, може, не знати як привабливі,— навіть коли вони вчорашні твої залицяльники. Якщо ти бодай трохи виявиш уваги до такого молодика, його жінка тут-таки оголосить тебе спокусницею, і твоє добре ім’я розвіється, як і надія на заміжжя.

Але з неодруженими юнаками — о, це зовсім інша річ! До когось із них можна зоддалік тихенько засміятися, а як він кинеться розпитувати, чого ти смієшся, замість відповіді ще дужчим залитися сміхом, щоб йому більше кортіло допитатися, в чому причина. І при цьому ти так грайливо поглядаєш, що він побачить у твоїх очах обіцянку неабияких насолод і шукатиме нагоди побути з тобою на самоті. А коли урве таку хвилинку, то, звичайно, спробує тебе поцілувати, на що ти маєш дуже-дуже образитись або й обуритись. Тоді він мусить вибачитися за свою зухвалість, і ти врешті даруєш йому прощення, але з такою звабливою усмішкою, що він неодмінно спробує цмокнути тебе ще раз. Деколи — тільки не дуже часто — ти дозволяєш йому поцілунок. (Цього Еллен і Мамка її не навчали, вона вже сама визначила дійовість такого засобу). Далі заходишся плачем — мовляв, ти не розумієш, що на тебе найшло, і що ти втратиш повагу в його очах. Після цього він кидається витирати твої сльози і завершується це, як правило, тим, що він на доказ своєї незмірної поваги пропонує тобі руку й серце. Ну, і крім того можна... Та скільки тих певних способів, як приманити хлопця, і вона всі їх знає: побіжний погляд скоса, напівусмішка з-поза віяла, погойдування стегнами, щоб кринолін похитувався, як дзвін, сміх, лестощі, ніжна прихильність... Безліч цих прийомів, і всі вони невідпорні. Ось тільки на Ешлі вони не подіяли.

Ні, нема-таки справедливості на світі: опанували це мистецтво на таку коротку пору, а тоді знехтувати його назавжди! Як чудово було б взагалі ніколи не виходити заміж, а повсякчас носити ясно-зелені сукні й бути в гурті вродливих кавалерів! Правда, якщо це триває надто довго, робишся старою панною, як ця Індія Вілкс, і кожен тоді з такою гидкою самовдоволеною осмішкою каже про тебе: «Бідолашна!» Ні, краще вже одружитися і зберегти повагу в очах товариства, нехай навіть ціною зречення розваг.

До чого ж це капосна штука — життя! І як вона могла впороти таку дурницю, що вийшла заміж за Чарлза й живцем поховала себе у шістнадцять років?

Вона урвала ці свої безплідні докори самій собі й гіркі роздуми, коли в залі гості почали розступатися попід стіни, а дами старанно підтримували криноліни, щоб необережний доторк, бува, не сколихнув їх надміру й не відкрив панталони вище, ніж дозволяла пристойність. Скарлет звелася навшпиньки й побачила, як на поміст зійшов капітан міліції. Він вигукнув якусь команду, і його загін вишикувався у проході й протягом кількох хвилин виконував різні муштрові вправи, внаслідок чого обличчя міліціантів зросив піт, а публіка винагородила їх схвальними вигуками й оплесками. Скарлет і собі заплескала в долоні, а коли солдати, продемонструвавши вояцьку вправність, рушили в напрямку яток з пуншем і лимонадом, обернулась до Мелані, гадаючи, що саме час засвідчити свою відданість Справі Півдня.

— Симпатичні хлопці, еге ж? — мовила Скарлет.

Мелані перекладала якийсь плетений дріб’язок на прилавку.

— Більшість їх була б ще симпатичніша в сірій формі на полях Вірджинії,— відказала вона, не дбаючи про те, щоб стишити голос.

Декотрі з поважних матрон, які мали синів у міліції, стояли зовсім близько й розчули ці слова. Серед них була й місіс Гіней, мати двадцятип’ятирічного Віллі,— вона спаленіла, а тоді пополотніла.

Скарлет ошелешено втупилась у Меллі: від кого-кого, а від неї вона не сподівалась такого почути.

— Як ти можеш, Меллі!

— Але ж ти знаєш, що це правда, Скарлет. Я не маю на увазі підлітків і літніх чоловіків. Однак більшість міліціантів чудово можуть орудувати гвинтівками, і саме це вони й мусили б зараз робити.

— Але ж... але...— почала Скарлет, що ніколи раніш не замислювалась над цим питанням.— Хтось же має лишатися вдома, щоб...— Вона силкувалася пригадати, як саме Віллі Гіней пояснював їй необхідність його присутності в Атланті.— Хтось же має лишатися вдома, щоб оборонити штат від нападу ззовні.

— Ніхто на нас не нападає і не збирається нападати,— холодно заперечила Меллі, дивлячись у бік міліції.— І найкращий спосіб оборонити нас від такого нападу — це бути у Вірджинії й битися там з янкі. А щодо балачок, ніби міліція захищає нас від можливого повстання негрів, то це несосвітенна дурниця. Чого б наші негри повставали? Це просто боягузи таку собі відмовку придумали. Закладаюся, що ми за місяць розбили б янкі, якби всі загони міліції з наших штатів пішли на фронт. Отак!

— Ой, як ти можеш, Меллі! — вражено повторила Скарлет.

Лагідні темні очі Меллі гнівно зблиснули.

— Мій чоловік не побоявся піти туди, і твій теж. І я б радніше бачила їх обох загиблими, аніж у таку хвилину живими вдома... Ой, дорогенька, пробач мені! Як це я не подумала й таке бовкнула!

Вона благально погладила Скарлет по руці, а та усе так само вражено дивилась на неї. Але думка її була не про мертвого Чарлза. Ця думка була про Ешлі. Що, як і його не стане? Вона швидко відвела погляд убік і несамохіть усміхнулася до доктора Міда, що саме підходив до їхнього лотка.

— Молодці, дівчата, що прийшли! — привітав він їх.— Я розумію, яка це велика жертва з вашого боку. Але ви зробили це задля нашої великої Справи. Я хочу звірити вам один секрет. У мене є незвичайний спосіб, як роздобути сьогодні більше коштів на шпиталь, тільки боюся, чи не шокує він декого з наших дам.

Він примовк і пирснув смішком, погладжуючи сиву клинцювату борідку.