Розділ «Частина друга»

Місіс Меррівезер пирхнула трубним звуком:

— З цією молоддю невідь-що тепер коїться. Ніякої у неї відповідальності. В усіх дівчат, яких ще не залучено до роботи, сотні вимовок. Але я бачу їх наскрізь! Вони бояться, що тоді не матимуть коли фліртувати з офіцерами, та й годі. І що їхніх нових суконь не буде видно з-за столиків. Я тільки одного бажаю — щоб цей блокадник... як пак його?

— Капітан Батлер,— підказала місіс Елсінг.

— Так оце щоб він довозив якомога більше медикаментів і якомога менше кринолінів та мережив. Коли я сьогодні побачу хоча б одну нову сукню, це означатиме, що він привіз їх зо два десятки. Капітан Батлер! Мене вже нудить від цього імені. Коротше, Дріботуп, мені нема часу роздабарювати з вами. Ви мусите прийти. Вас усі зрозуміють. Та й ніхто вас не побачить у тильній кімнаті, а Меллі теж нікому не впаде в око. Лоток бідних панночок Маклюр у глибині приміщення, і він не дуже розцяцькований, тож ніхто й не зверне на неї уваги.

— Мені здається, ми неодмінно повинні піти,— озвалася раптом Скарлет, намагаючись приховати, як вона цього жадає, і зберегти поважну міну на обличчі.— Бодай таку дещицю ми можемо зробити для шпиталю.

Досі обидві відвідувачки навіть не згадали Скарлет на ім’я, а цю мить вони обернулись і пильно глянули на неї. Хоч як було сутужно з людьми, вони навіть у думках не покладали, щоб залучити вдову, яка менше року ходить у жалобі, до участі в такому людному зібранні. Перед їхнім поглядом, сповненим подиву, постало по-дитячому безпосереднє обличчя Скарлет з широко розплющеними очима.

— Мені здається, ми повинні піти й допомогти, чим зможемо, всі втрьох. Я могла б посидіти у лотку з Меллі, бо... ну, я гадаю, для нас обох краще бути разом, а не поодинці. Чи не правда, Меллі?

— Я...— безпорадно пробурмотіла Меллі Думка з’явитись у товаристві, не скинувши жалоби, була така нечувана, що вона просто розгубилася.

— Скарлет має рацію,— зауважила місіс Меррівезер, помітивши вагання Меллі. Вона підвелася й поправила кринолінову сукню.— Ви обидві... ви всі троє повинні прийти. І не шукайте знову, Дріботуп, якихось вимовок. Краще подумайте, як багато грошей потребує шпиталь на нові ліжка та ліки. І я певна, що Чарлі схвалив би ваш намір допомогти Справі, за яку він наклав життям.

— Що ж, нехай,— поступливо промовила Дріботуп, як завжди, не витримуючи натиску твердішої натури,— коли ви вважаєте, що люди нас зрозуміють...

«Це просто неймовірно! Просто неймовірно!» — співало все в душі Скарлет, коли вона непомітно прослизнула до лотка панночок Маклюр, оздобленого рожевим і жовтим серпанком. Вона на справжній вечірці! Після цілого року затворництва й жалоби, притишених голосів і божевільної нудьги вона таки на вечірці, та ще й найбільшій, яку будь-коли влаштовувано в Атланті. І перед нею повно людей, і стільки світла, і музика, і вона може милуватися гарненькими мереживами, вбраннями й оздобами, що їх цей звісний капітан Батлер доправив сюди крізь блокаду під час свого останнього плавання.

Вона присіла на маленькому дзиглику за прилавком і оглянула довжелезну залу, яка ще кілька годин тому була голим і бридким приміщенням для тренувань. Це ж як багато довелося дамам попрацювати сьогодні, щоб так усе тут причепурити! Тепер зала була просто прегарна. Чи не з усієї Атланти назносили сюди свічники й канделябри, думала вона,— срібні, кожен з десятком звивистих консолей, порцелянові з чарівними фігурками при основі, старовинні бронзові стояки, прямі й поважні, обтяжені свічками всякого розміру й кольору, від яких чувся аромат восковика,— вони стояли попід стінами на пірамідах для гвинтівок, на довгих декорованих квітами столах, на прилавках лотків і навіть на підвіконнях відчинених вікон, де полум’я свічок легенько погойдувалось під теплим літнім леготом.

Величезна потворна лампа, що звисала на іржавому ланцюгу зі стелі в середині зали, прибрала зовсім інакшого вигляду, коли її прикрасили плющем та диким виноградом, який від жароти вже став в’янути. Зі стін приємно пахтіло смоляним духом соснового віття, а по кутках кімнати з нього поробили щось на кшталт затишних альтанок для дам старшого віку. Скрізь видніли довгасті гірлянди плюща, дикого винограду й сасапарелі, що тяглися каскадами вздовж стін, над вікнами, над яскраво оздобленими лотками. І всюди серед цього зела на червоно-голубих стягах і корогвах майоріли яскраві зірки Конфедерації.

Особливо ошатно виглядав поміст для музикантів. Їх застували від очей рослини у вазонах та діжках і зірчасті прапорці — Скарлет знала, що всі ці колеуси, герані, гортензії, олеандри, бегонії принесено з усіх будинків міста, навіть чотири коштовні фікуси місіс Елсінг були тут, на почесних місцях покрай кону.

В оздобленні ж протилежного кінця зали розпорядниці самих себе перевершили. На цій стіні висіли великі портрети президента Конфедерації Девіса й віце-президента Стівенса, уродженця Джорджії, прозваного «Малим Алеком». Над портретами красувався широченний стяг, а під ними на довгих столах були зібрані трофеї з міських садів: букети червоних, жовтих і білих троянд упереміж із папороттю, гордовиті стріли золотавих гладіолусів, різнобарв’я красоль, цупкі стебла мальв, червоногарячі й кремові голівки яких вивищувались понад усі інші квіти. А серед розмаїття цих квітів урочо, як на вівтарі, горіли свічки. Два обличчя, що з портретів дивились на залу, були такі відмінні одне від одного, аж не вірилося, як могли вони обоє опинитись водночас на почесному місці у такому людному зібранні: Девіс із запалими щоками й холодними очима аскета, з гордо стиснутими вузькими устами, і Стівенс, у глибоко посаджених очах якого горів огонь людини, що знала самі болещі й знегоди і спромоглася подолати їх лише завдяки природній витривалості та силі духу,— два обличчя, перед якими всі схилялися з любов’ю.

Повагом, як судна під усіма вітрилами, пропливли залою літні матрони з громадського комітету, що на них лежала відповідальність за проведення базару,— вони підігнали припізнілих молодичок та сміхотливих дівчат до їхніх лотків, а самі сховалися за дверима тильних кімнат, де готовано закуски й напої для гостей. Тітонька Туп подріботіла за ними.

На поміст вибралися музики — їхні чорні усміхнені обличчя вже лисніли від поту — і заходились настроювати скрипки, підкручувати їх і цигикати смичками, свідомі важливості своєї місії. Старий Леві, кучер місіс Меррівезер, що диригував оркестрами на всіх доброчинних базарах, балах і весіллях ще відтоді, як Мартасвілл тільки перейменували на Атланту, постукав смичком, вимагаючи уваги. Гостей поки що було мало, переважно самі дами-розпорядниці, тож усі погляди обернулись до нього. І ось скрипки, контрабаси, гармонії, банджо й тріскачки повільно затягли «Лорену» — занадто повільно, як для танцю, бо танці почнуться пізніше, коли розпродадуть весь крам з лотків. Скарлет відчула, як жваво забилось у неї серце при меланхолійній мелодії вальсу.

За роком рік мина, Лорено!

Ще вчора тут була трава,

А це вже сніг все покрива,