Розділ «Частина друга»

Проїжджаючи повз її вікно, вони всі махали їй рукою і щось привітно гукали, а вона силкувалася відповідати їм у тому ж тоні, хоч це було й нелегко. Гострим щемом заворушився в серці біль, поволі підкотив до горла, виріс у грудку й ось-ось ладен був прорватися слізьми. Усі вибираються на пікнік, окрім неї. А ввечері усі підуть на доброчинний базар і на бал — усі, окрім неї. Себто всі, окрім неї, і тітоньки Дріботуп, і Меллі, й ще кількох бідолах, пов’язаних жалобою. Але Меллі й тітоньці жалоба начебто не вадить. Їм якось і на думку не спадало, щоб і собі вибратись на люди. А от Скарлет навпаки. Їй закортіло на пікнік просто страх.

І де ж тут правда в світі! Готуючись до цього доброчинного базару, вона наробилася вдвічі більше за будь-кого з дівчат у місті. Вона плела шкарпетки й дитячі шапочки, шалики й кашне, і цілі ярди мережив, і розмальовувала всякі порцелянові туалетні мисочки та філіжанки. І розшила прапорцями Конфедерації добрі півдесятка наволочок для диванних подушок (зірочки вийшли трохи кривобокі, щоправда, одні майже круглі, інші з шістьма чи сімома ріжками, але загальне враження все одно було гарне) Вчора вона до повної знемоги працювала у старій задушливій залі манежу, оздоблюючи жовтим, рожевим і зеленим марлевим драпуванням лотки, наставлені попід стінками. Це й справді була тяжка робота, та ще й під наглядом дам із шпитального комітету — ніякої втіхи від неї. І яка могла бути втіха, коли всі ці добродійки Меррівезер, Елсінг і Вайтінг поганяють тебе, мов рабиню! І ще коли мусиш вислуховувати їхні нескінченні вихваляння успіхами своїх дочок. А ще до всього того вона опекла собі до пухирів два пальці, допомагаючи Дріботуп і куховарці пекти листове печиво для лотереї.

І ось тепер, наробившись, як негритянка на плантації, вона мусить з гідністю відійти вбік, саме коли для всіх починається забава! Яка ж це правда на світі, коли чоловік у неї помер і залишив її вдовою з немовлям, що оно верещить у сусідній кімнаті, коли її позбавлено всіляких розваг у житті! Ще ж лише рік тому вона могла танцювати вволю й носити яскраві сукні замість цих похмурих жалобних одінь, і мала щонайменше трьох женихів укупі. Їй же тільки сімнадцять років, і ноги її самі рвуться до танцю. Ні, доля таки несправедлива! Життя проноситься повз неї оцією тінистою літньою дорогою, разом з цими сірими уніформами, дзенькотом острог, маєвом квітчастих суконь, грою на банджо. Вона намагалася не дуже вже звабливо всміхатись і махати рукою, бачачи знайомих чоловіків, що їх доглядала у шпиталі, але ямочки у неї на щоках промовляли самі за себе, та й взагалі як вона могла вдавати, ніби серце її в могилі, коли насправді це зовсім не так?

Свої уклони і помахи рукою Скарлет мусила раптом урвати, коли до неї в кімнату ввійшла Дріботуп, як завжди захекана після сходів, і рішуче відтягла її від вікна.

— Та чи ви при пам’яті, голубонько, що отак махаєте чоловікам з вікна своєї спальні? Ви мене вражаєте, Скарлет, їй-бо! І що сказала б ваша матінка?!

— Та ж ніхто не знає, що це моя спальня.

— Але вони можуть здогадатися, і це нітрохи не краще. Голубонько, ви не повинні цього робити. Всі почнуть говорити про вас, що ви так нескромно поводитесь... Та й крім того, місіс Меррівезер знає, що це ваша спальня.

— І звісно, ця стара плетуха неодмінно всім розпатякає.

— Голубонько, як ви так можете! Доллі Меррівезер — моя найкраща приятелька.

— Але вона таки плетуха,— ох, пробачте, тітонько, та не плачте-бо! Я й не подумала, що це вікно спальні. Більше я не буду... Я просто хотіла подивитись, як вони проїжджають. Мені ж так кортить побути з ними!

— Голубонько!

— Що ж, як це правда! Я так знудьгувалася в чотирьох стінах.

— Скарлет, обіцяйте мені, що більш ніколи такого не скажете. Люди ж почнуть говорити! Всі подумають, ніби ви не виявляєте належної пошани до пам’яті бідного Чарлі...

— Тільки не плачте-бо, тітонько!

— О, бачите, ви теж починаєте плакати,— схлипнула не без утіхи Дріботуп, дістаючи з кишені спідниці хустинку.

Тверда грудка нарешті підкотилась до горла Скарлет і вирвалася назовні голосним плачем — не по бідному Чарлі, як гадала Дріботуп, а через те, що скрип коліс і людський сміх поволі завмирали удалині. Вбігла зі своєї кімнати наполохана Мелані — чорне волосся, завжди охайно підібране в сітку, розсипалось на плечах дрібненькими кучериками, в руці гребінець.

— Любі мої! Що сталося?

— Чарлі! — видушила з себе Дріботуп, охоче віддаючись своєму бідканню й припадаючи головою до Меллі.

— Ох! — скрикнула Меллі, і губи у неї затремтіли, коли прозвучало братове ім’я.— Візьміть себе в руки, дорогенька! Не плачте. Ох Скарлет!

Скарлет упала ницьма на ліжко й голосно заридала за своєю пропащою молодістю, за молодечими розвагами, яких її позбавлено, вона плакала з обуренням і розпукою дитини, яка розуміє, що раніше могла слізьми на будь-чому наполягти, але що тепер слізьми не домогтись уже нічого. Втупивши голову в подушку, Скарлет схлипувала й молотила ногами по стебнованій ковдрі.