Дорога

— Мені дуже страшно.

— Знаю.

Хлопчик відвернувся. Батько міцно обняв його. сказав:

— Послухай мене.

— Що?

— Якщо тобі сниться світ, котрого раніше не було або якого ні коли не буде, і тебе переповнює радість, то це якраз означає, що ти здався. Розумієш? Але ти не маєш права здаватися. Я тобі не дозволю.

Коли вони нарешті пішли значно дальше, його все ще долала слабість, і скільки б він себе ні обманював, відчай опанував ним як ніколи раніше. Понос не припиняється, зовсім немає сил, доводиться міцно триматися за ручку візка. Глянув на хлопчика запалими очима. Холодок відчуження. Серце не обдуриш — відразу відчуло. Через пару днів добрели до ділянки дороги, де пожежі знищили все. Спечений шар попелу товщиною в кілька дюймів, візок йде з зусиллями. Під такою кіркою дорога спочатку спучилася від жару, а потім просіла. Сперся на ручку візка і подивився вдалину. Кволі дерева внизу. Струмки, наповнені сірою рідиною. Потемніла спустошена земля.

Подолавши цю випалену місцевість, вони почали знаходити на дорозі речі, кинуті колись біженцями. Коробки і мішки. Напівзгорілі і чорні. Старі валізи, покручені вогнем до невпізнання. Подекуди в попелі — порожні ямки, там, де мародерам вдалося виколупати окремі предмети. Пройшовши ще милю, стали натикатися на мерців. Тіла, по пояс загрузли у попелі, чіпляються один за одного, роти відкриті в німому крику. Поклав руку на плече сина, велів:

— Повернись до мене. Тобі не потрібно це бачити.

— Все, що ти зараз запам'ятаєш, залишиться з тобою назавжди? Так?

— Так.

— Все нормально, тату.

— Все нормально?

— Так. Я все запам'ятав.

— Я не хочу, щоб ти на них дивився.

— Вони від цього не зникнуть.

Батько зупинився і сперся на візок. Подивився на дорогу, потім на хлопчика. Дивний спокій. Хлопчик сказав:

— Ходімо далі.

— Так-так, пішли.

— Адже вони намагалися врятуватися, тату?