Дорога

Залягли в полі і до самої темряви спостерігали за дорогою. Ніхто не проходив. Холодно. Коли зовсім стемніло, витягли візок на дорогу, він висмикнув ковдри, закуталися і пішли. Наосліп. Одне коліщатко стало періодично попискувати, доведеться з цим миритися. Так вони йшли кілька годин, а потім, насилу пробравшись крізь придорожній чагарник, тремтячі і знесилені, вляглися на холодній землі і проспали до настання дня. Прокинувшись, зрозумів, що захворів.

У нього почався жар, довелося відлежуватися в лісі. Немов втікачам. Ніде розпалити багаття. Небезпечно. Хлопчик сидів у купі листя, дивився на батька. Чорні кола під очима.

— Ти не вмираєш, тату? Не вмираєш?…

— Ні, просто сильно захворів.

— Мені дуже страшно.

— Я розумію. Нічого-нічого. Я видужаю, ось побачиш.

Його сни перетворилися. Повернувся зниклий світ. Бачив свою сім'ю, всі давно померлі, скоса, по-дивовижному на нього дивляться. Ніхто ні слова. Став згадувати своє життя. Епізод з далекого минулого. Похмурий день в місті в якійсь чужій країні. Він стоїть біля вікна і дивиться вниз на вулицю. У нього за спиною — дерев'яний столик з згаслою лампою. На столі — книги та папір. Почався дощ, і тоді кіт, що сидить на протилежному боці вулиці, встав, і перейшов дорогу, і, позіхаючи, сів під навісом кафе. За столиком сиділа жінка, підперши голову руками. Багато років по тому він стояв у знищеній пожежею бібліотеці з розкиданими в калюжах на підлозі почорнілими книгами. Перекинуті книжкові полиці. Спалахнула злість на це зібрання брехні, укладеної в тисячах і тисячах томів. Підняв один — важкий, набряклий від води — і погортав сторінки. Йому ніколи не спадало на думку, наскільки важливі будуть будь-які дрібниці, про які йшлося в книгах. Здивувався: адже нічого схожого на сьогоднішній світ не існувало. Впустив книгу, і кинув останній погляд, і вийшов назустріч холодному сірому світу.

Минуло три дні. Чотири. Спав жахливо. Прокинувся від болісного кашлю. Хрипке дихання.

— Вибач, — прошепотів у байдужу темряву.

— Нічого, — відгукнувся хлопчик.

Запалив крихітний масляний світильник і залишив його на камені, встав і по-шкандибав за сухими листям, закутавшись в ковдру. Хлопчик прошепотів йому в спину, щоб він не йшов.

— Я чуть-чуть. Зовсім недалеко. Почую, якщо крикнеш.

Якщо вітер задує світильник, зворотньої дороги йому не знайти. Сидів у листі на вершині пагорба і вдивлявся в чорноту. Дивитися нема на що. Вітру немає. У минулому, коли він так само піднімався на гору, і сидів, і розглядав ледь помітні обриси місцевості, де заблукавший місяць прокладав собі дорогу посеред отруєної пустелі, іноді бачив мерехтіння світла. Розпливчасте і похмуре в густому мороці. На іншому березі річки чи далеко в темних кварталах спаленого міста. Вранці він повертався на те ж місце з біноклем і вивчав околиці в надії побачити димок багаття, але жодного разу так і не побачив.

Стоїть на краю зимового поля в натовпі суворих чоловіків. Років йому приблизно стільки ж, скільки зараз синові. Ну, може, трохи старший. Дивиться, як дорослі товчуть кирками і мотиками по кам'янистому ґрунті. Нарешті витягли на світ величезний клубок змій, сотню, не менше. Змії, звиваючись, притулились одна до одної, щоб зігрітися. Потихеньку їх мляві тіла починають ворушитися в променях холодного б'ючого в очі світла. Немов кишки якогось величезного чудовиська, вивалених на загальний огляд. Люди окропили їх бензином і підпалили. Не будучи в силах впоратися з самим злом, палили змій заживо, вважаючи їх уособленням зла. Охоплені вогнем, змії звивалися від болю, деякі поповзла вглиб грота, висвітлюючи полум'ям далекі кути. Адже вони німі, а тому не було криків, і люди дивилися на їхні муки мовчки, а потім в променях зимового заходу, не кажучи ні слова, розійшлися по домівках, щоб не пропустити вечерю.

Якось хлопчик прокинувся від нічного кошмару і не захотів розповідати батькові, що йому снилося.

— Не хочеш, не говори. Це нормально.

— Я боюсь.

— Все добре.

— А от і ні.

— Це ж був всього-на-всього сон.